Олег Авраменко

СИН СУТІНКІВ І СВІТЛА

Цю книгу, як і наступні книжки про Джерело, я присвячую:

моїй мамі — найкращій з мам;

моєму батькові — чия світла пам’ять живе в моєму серці;

моєму братові Валентину — який завжди розумів і підтримував мене;

а також Оленці Камінській — з якою пов’язані мої найкращі шкільні спогади.

Частина перша

ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА

Розділ 1

Десь неподалік залунав чистий та мелодійний, мов срібні дзвіночки, сміх. Кевін зупинив свого коня і прислухався. Від озера, до якого він прямував, долинав дівочий спів, що раз по раз переривався вибухами веселого, життєрадісного сміху. Усіх слів годі було розібрати, проте Кевін одразу впізнав досить популярну (і не зовсім пристойну) пісню про любовні пригоди молодої дружини підстаркуватого вельможі. Також він відзначив, що незнайомка співала кімрійською мовою — а тут, на півночі Лоґрісу, це була неабияка рідкість.

Кевін зіскочив з коня і прив’язав поводи до найближчого дерева. Решту шляху подолав пішки, йшов тихо і вкрадливо, з обережністю хижака на полюванні. Проминувши зарості чагарника, він опинився на краю невеликої галявини перед спокійним лісовим озером — одним із багатьох таких озер у цьому озерному краї, Лохлані.

Великий кущ дикої смородини надійно ховав його від чарівної юної дівчини років вісімнадцяти з довгим, до самої талії, золотаво-рудим волоссям. Вона розгулювала галявиною, збираючи лісові квіти, співала пісню і після кожного куплету заходилася дзвінким сміхом. Дівчина була надзвичайно вродлива, до того ж вона була цілком гола, і приголомшений Кевін ніяк не міг відвести від неї погляду. Він був чемним і вихованим юнаком, тож чудово розумів, що йому слід негайно піти звідси, а проте, паленіючи від сорому, все ж продовжував підглядати, не в змозі навіть рушити з місця. Кевін був не лише чемним і вихованим юнаком, а був просто двадцятирічним юнаком з абсолютно нормальною для його віку реакцією на гарних (а тим паче голих) дівчат.

Тим часом дівчина, доспівавши до кінця пісню, дбайливо поклала зібраний букет на траву й підійшла до сусіднього від Кевіна куща, де висів після прання її одяг: панчохи, сорочка, спідниці й ошатна шовкова сукня — щоправда, вже поношена, а місцями розірвана. Зблизька вона справляла ще звабливіше враження й була така жадана, що Кевін не витримав і голосно застогнав.

Дівчина здригнулася від несподіванки і швидко повернула голову. Побачивши його, лише на мить завмерла, потім спритно кинулась убік, де в тіні розлогого дерева щипав траву її стриножений кінь. Вона вихопила з притороченої до сідла кобури пістоль і, звівши курок, спрямувала його на Кевіна. Все сталося так блискавично, що він не встиг навіть ворухнутися.

— Ану виходь! — гукнула дівчина ґотійською мовою. — І без вибриків! Жодних різких рухів, бо інакше… — Вона не закінчила, але рішучий вираз обличчя був красномовніший за будь-які погрози.

Кевінові не лишалося нічого іншого, як підкоритися. Він вийшов з-за куща, тримаючи перед собою руки долонями вперед.

— Все гаразд, — сказав він. — Не бійся мене.

— Чого б це я боялася! — пирхнула дівчина. — У мене зброя, і я враз виб’ю тобі мізки.

Голяка, з пістолем у руці, вона мала дуже ефектний вигляд, і Кевін мимоволі всміхнувся, дарма що на чолі йому виступив холодний піт, а по спині бігали мурашки.

— Ну-ну, крихітко, вгамуйся, — примирливо мовив він. — Я ж лише підглядав. Повір, я й на думці не мав нічого лихого.

Дівчина зміряла його оцінюючим поглядом і провела кінчиком язика по верхній губі.

— Хто ти, красунчику? — запитала вона вже значно лагідніше.

— Кевін МакШон до твоїх послуг, красуне.

Дівчина мало не впустила пістоль. Її великі смарагдові очі здивовано втупились у Кевіна.

— Хто-хто? — перепитала вона, ніби не розчувши.

— Кевін МакШон.

— Невже новий герцоґ Лохланський?

Кевін жартома вклонився їй:

— Власною персоною, панночко. А з ким маю честь розмовляти?

— То це вже не Ґотланд? — з полегкістю промовила вона, лишивши без відповіді його запитання. — Я в Лоґрісі?

— Атож. Ти на території герцоґства Лохланського, за десять миль на південь від кордону з Ґотландом. Як тутешній правитель, я ґарантую тобі безпеку й особисту недоторканність… Гм-м. Якщо ти перестанеш у мене цілити. А то ще стрілиш ненароком.

— Ага! — сказала дівчина й пожбурила пістоль додолу.

Щось клацнуло. Кевін напружився, чекаючи пострілу… але нічого не сталося.

— Він не заряджений, — спокійно пояснила дівчина. — Не маю пороху.

Вона повернулася до свого одягу, взяла спідню сорочку і квапливо надягла через голову. Потім скоса глянула на Кевіна й ніяково всміхнулася, а її щоки зашаріли від запізнілого збентеження.

— Кумедне вийшло наше знайомство. Тобі не здається?

Кевін дурнувато осміхнувся:

— Авжеж, крихітко.

— Я не крихітка. Мене звати Дейдра.

— Дуже мило, Дейдро. Гарне в тебе ім’я, дуже красиве… як і ти вся. Знаєш…

— Знаю, мені всі так кажуть. Та все одно приємно чути… До речі, якщо ми обоє не ґотійці, то чому розмовляємо цією варварською мовою?

— А тобі яка до вподоби — ґельська чи кімрійська?

— Кімрійська.

— То ти з півдня? — запитав Кевін уже кімрійською.

— Так. Певніше, з центру. Із самісінького центру.

— З Авалона?

— Угадав. Я безсоромне столичне дівчисько.

— Чом це ти безсоромна? — здивувався Кевін.

— А хіба ні? — сказала Дейдра, взявши панчоху. — Хіба я повелася як сором’язлива дівчина, коли побачила тебе?

— Ти повелася відповідно до ситуації. Якби я мав щодо тебе лихі наміри, а ти кинулася б одягатися, замість хапати зброю, мене б це не зупинило. А так я… ну… цього…

Кевін замовк, безнадійно заплутавшись у власних словах. Дейдра саме натягала на ногу панчоху, дедалі вище задираючи нижній край сорочки. Видовище було ще звабливіше, ніж коли вона була зовсім без одягу, і остаточно онімілий Кевін жадібно витріщився на неї, намагаючись не пропустити ні найменшого її поруху.

Схаменувшись, Дейдра зойкнула й поспіхом осмикнула сорочку.

— Таки я направду безсоромна, — сказала вона. — Та й ти не взірець делікатності.

— Вибач, — засоромлено промимрив Кевін, відвертаючись.

Продовживши вдягатися, Дейдра спитала:

— Ти живеш неподалік?

— За дві милі звідси мій замок Каер-Сейлґен. Ласкаво прошу до мене в гості. — На думку про те, що ця чарівна дівчина гостюватиме в нього, Кевінові солодко замлоїло в грудях. — Ти згодна?

— Та вже ж згодна. Якщо не заперечуєш, поїдемо негайно, бо я зголодніла. Сьогодні взагалі не снідала.

— Ми можемо перекусити просто зараз, — запропонував Кевін. — Я взяв з собою цілу сумку з усілякою всячиною. Збирався зробити тут привал на обід…

Дейдра нетерпляче облизнулася за його спиною.

— То неси її.

Коли Кевін повернувся, Дейдра, вже одягнена, сиділа на траві й розчісувала своє пишне волосся кольору міді. Поруч із нею лежав букет лісових квітів, її смарагдові очі мрійливо дивилися в небо, а на ніжних рожевих устах грала безтурботна усмішка.

Кевін відчув, що йому підкошуються ноги.

„Боже, яка вона красуня!“ замилувано думав він. „Хіба міг я уявити, що на світі існує така довершена, така чиста й невинна краса…“

Втім, Дейдра навряд чи була невинна в банальному розумінні цього слова. З її поведінки Кевін зрозумів, що він не перший чоловік, який бачив її голою. Надто вже невимушено вона трималася перед ним без одягу й аніскільки не соромилася цього. Проте в ній вчувалося щось незаймано-чисте, цнотливе, майже янгольське… Кевінове серце стискалося й солодко щеміло.

Знявши з пояса шпагу, щоб не заважала йому, він розстелив перед Дейдрою скатертину й видобув із сумки весь харч, а також дві невеликі пляшки червоного вина. Відкоркував їх і передав одну Дейдрі.

— Даруй, але келиха не взяв.

— Не біда, я вмію пити і з пляшки.

Не гаючи часу на подальші розмови, Дейдра зробила ковточок вина, а відтак поклала до рота шматок добре підсмаженого і приправленого спеціями м’яса. За кілька секунд, схвально промурмотівши, вона потяглася за наступним шматком.

Якийсь час вони їли мовчки. Кевін повільно жував пиріг з перепелиною начинкою і знай поглядав на Дейдру, яка при всьому своєму вовчому апетиті примудрялася їсти з такою вишуканістю, ніби сиділа за святковим столом у блискучому товаристві витончених естетів. З її манер, правильної мови та одягу, дарма що добряче потріпаному, було видно, що вона дівчина шляхетського роду. І тим більше Кевін не міг зрозуміти, як вона опинилася в цій глушині, сама-однісінька, без супроводу. Та ще й у такому вигляді. Та ще й голодна, налякана…

— А знаєш, — нарешті заговорила Дейдра, — це дивно, що я зустріла тебе тут. Відколи надійшла звістка про смерть лорда Шона Мейґі, ми чекали на твоє прибуття до Авалона. Ти ж мав представитися королю як новий герцоґ Лохланський.

— Я так і збираюся вчинити. Але мій названий батько заповідав розвіяти його попіл з фортечного муру Каер-Сейлґена, тому я спершу приїхав у Лохлан. Крім того, якось незручно було з’являтися перед королем, жодного разу не бачивши своїх володінь.

— Мабуть, це правильно, — погодилася Дейдра. А після секундної паузи, додала: — Не всі зрадіють твоїй появі в Авалоні. Родичі лорда Шона дуже сподівалися, що ти залишишся на своєму острові й відмовишся від