частина перша

ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА

Роздiл 1

Десь неподалiк пролунав чистий та мелодiйний, мов срiбнi дзвiночки, смiх. Кевiн зупинив свого коня i прислухався. Вiд озера, до якого вiн прямував, долинав дiвочий спiв, що раз по раз переривався вибухами веселого, життєрадiсного смiху. Усiх слiв годi було розiбрати, проте Кевiн одразу впiзнав досить популярну (i не зовсiм пристойну) пiсню про любовнi пригоди молодої дружини пiдстаркуватого вельможi. Також вiн вiдзначив, що незнайомка спiвала валiйською мовою — а тут, на пiвночi Логрiсу, це була неабияка рiдкiсть.

Кевiн зiскочив з коня i прив’язав поводи до найближчого дерева. Решту шляху подолав пiшки, йшов тихо i вкрадливо, з обережнiстю хижака на полюваннi. Проминувши заростi чагарника, вiн опинився на краю невеликої галявини перед спокiйним лiсовим озером — одним iз багатьох таких озер у цьому озерному краї, Лохланi.

Великий кущ дикої смородини надiйно ховав його вiд чарiвної юної дiвчини рокiв вiсiмнадцяти з довгим, до самої талiї, золотаво-рудим волоссям. Вона розгулювала галявиною, збираючи лiсовi квiти, спiвала пiсню i пiсля кожного куплету заходилася дзвiнким смiхом. Дiвчина була надзвичайно вродлива, до того ж вона була цiлком гола, i приголомшений Кевiн нiяк не мiг вiдвести вiд неї погляду. Вiн був чемним i вихованим юнаком, тож чудово розумiв, що йому слiд негайно пiти звiдси, а проте, паленiючи вiд сорому, все ж продовжував пiдглядати, не в змозi навiть рушити з мiсця. Кевiн був не лише чемним i вихованим юнаком, а був просто двадцятирiчним юнаком з абсолютно нормальною для його вiку реакцiєю на гарних та голих дiвчат.

Тим часом дiвчина, доспiвавши до кiнця пiсню, дбайливо поклала зiбраний букет на траву й пiдiйшла до сусiднього вiд Кевiна куща, де висiв пiсля прання її одяг: панчохи, сорочка, спiдницi й ошатна шовкова сукня — щоправда, вже поношена, а мiсцями розiрвана. Зблизька вона справляла ще звабливiше враження й була така жадана, що Кевiн не витримав i голосно застогнав.

Дiвчина здригнулася вiд несподiванки i швидко повернула голову. Побачивши його, лише на мить завмерла, потiм спритно кинулась убiк, де в тiнi розлогого дерева щипав траву її стриножений кiнь. Вона вихопила з притороченої до сiдла кобури пiстоль i, звiвши курок, спрямувала його на Кевiна. Все сталося так блискавично, що вiн не встиг навiть ворухнутися.

— Ану виходь! — гукнула дiвчина готiйською мовою. — I без вибрикiв! Жодних рiзких рухiв, бо iнакше... — Вона не закiнчила, але рiшучий вираз обличчя був красномовнiший за будь-якi погрози.

Кевiновi не лишалося нiчого iншого, як пiдкоритися. Вiн вийшов з-за куща, тримаючи перед собою руки долонями вперед.

— Все гаразд, — сказав вiн. — Не бiйся мене.

— Чого б це я боялася! — пирхнула дiвчина. — У мене зброя, i я враз виб’ю тобi мiзки.

Голяка, з пiстолем у руцi, вона мала дуже ефектний вигляд, i Кевiн мимоволi всмiхнувся, дарма що на чолi йому виступив холодний пiт, а по спинi бiгали мурашки.

— Ну-ну, крихiтко, вгамуйся, — примирливо мовив вiн. — Я ж лише пiдглядав. Повiр, я й на думцi не мав нiчого лихого.

Дiвчина змiряла його оцiнюючим поглядом i провела кiнчиком язика по верхнiй губi.

— Хто ти, красунчику? — запитала вона вже значно лагiднiше.

— Кевiн МакШон до твоїх послуг, красуне.

Дiвчина мало не впустила пiстоль. Її великi смарагдовi очi здивовано втупились у Кевiна.

— Хто-хто? — перепитала вона, нiби не розчувши.

— Кевiн МакШон.

— Невже новий герцог Лохланський?

Кевiн жартома вклонився їй:

— Власною персоною, панночко. А з ким маю честь розмовляти?

— То це вже не Готланд? — з полегкiстю промовила вона, лишивши без вiдповiдi його запитання. — Я в Логрiсi?

— Атож. Ти на територiї герцогства Лохланського, за десять миль на пiвдень вiд кордону з Готландом. Як тутешнiй правитель, я гарантую тобi безпеку й особисту недоторканнiсть... Гм-м. Якщо ти перестанеш у мене цiлити. А то ще стрiлиш ненароком.

— Ага! — сказала дiвчина й пожбурила пiстоль додолу.

Щось клацнуло. Кевiн напружився, чекаючи пострiлу... але нiчого не сталося.

— Вiн не заряджений, — спокiйно пояснила дiвчина. — Не маю пороху.

Вона повернулася до свого одягу, взяла спiдню сорочку i квапливо надягла через голову. Потiм скоса глянула на Кевiна й нiяково всмiхнулася, а її щоки зашарiли вiд запiзнiлого збентеження.

— Кумедне вийшло наше знайомство. Тобi не здається?

Кевiн дурнувато осмiхнувся:

— Авжеж, крихiтко.

— Я не крихiтка. Мене звуть Дейдра.

— Дуже мило, Дейдро. Гарне в тебе iм’я, дуже красиве... як i ти вся. Знаєш...

— Знаю, менi всi так кажуть. Та все одно приємно чути... До речi, якщо ми обоє не готiйцi, то чому розмовляємо цiєю варварською мовою?

— А тобi яка до вподоби — гельська чи валiйська?

— Валiйська.

— То ти з пiвдня? — запитав Кевiн уже валiйською.

— Так. Певнiше, з центру. Iз самiсiнького центру.

— З Авалона?

— Угадав. Я безсоромне столичне дiвчисько.

— Чом це ти безсоромна? — здивувався Кевiн.

— А хiба нi? — сказала Дейдра, взявши панчоху. — Хiба я повелася як сором’язлива дiвчина, коли побачила тебе?

— Ти повелася вiдповiдно до ситуацiї. Якби я мав щодо тебе лихi намiри, а ти кинулася б одягатися, замiсть хапати зброю, мене б це не зупинило. А так я... ну... цього...

Кевiн замовк, безнадiйно заплутавшись у власних словах. Дейдра саме натягала на ногу панчоху, дедалi вище задираючи нижнiй край сорочки. Видовище було ще звабливiше, нiж коли вона була зовсiм без одягу, i остаточно онiмiлий Кевiн жадiбно витрiщився на неї, намагаючись не пропустити нi найменшого її поруху.

Схаменувшись, Дейдра зойкнула й поспiхом осмикнула сорочку.

— Таки я направду безсоромна, — сказала вона. — Та й ти не взiрець делiкатностi.

— Вибач, — засоромлено промимрив Кевiн, вiдвертаючись.

Продовживши вдягатися, Дейдра спитала:

— Ти живеш неподалiк?

— За двi милi звiдси мiй замок Каер-Сейлген. Ласкаво прошу до мене в гостi. — На думку про те, що ця чарiвна дiвчина гостюватиме в нього Кевiновi солодко замлоїло в грудях. — Ти згодна?

— Та вже ж згодна. Якщо не заперечуєш, поїдемо негайно, бо я зголоднiла. Сьогоднi взагалi не снiдала.

— Ми можемо перекусити просто зараз, — запропонував Кевiн. — Я взяв з собою цiлу сумку з усiлякою всячиною. Збирався зробити тут привал на обiд.

Дейдра нетерпляче облизнулася за його спиною.

— То неси її.

Коли Кевiн повернувся, Дейдра, вже одягнена, сидiла на травi й розчiсувала своє пишне волосся кольору мiдi. Поруч iз нею лежав букет лiсових квiтiв, її смарагдовi очi мрiйливо дивилися в небо, а на нiжних рожевих устах грала безтурботна усмiшка.

Кевiн вiдчув, що йому пiдкошуються ноги.

„Боже, яка вона красуня! — замилувано думав вiн. — Хiба мiг я уявити, що на свiтi iснує така довершена, така чиста й невинна краса...”

Втiм, Дейдра навряд чи була невинна в банальному розумiннi цього слова. З її поведiнки Кевiн зрозумiв, що вiн не перший чоловiк, який бачив її голою. Надто вже невимушено вона трималася перед ним без одягу й анiскiльки не соромилася цього. Проте в нiй вчувалося щось незаймано-чисте, цнотливе, майже янгольське... Кевiнове серце стискалося й солодко щемiло.

Знявши з пояса шпагу, щоб не заважала йому, вiн розстелив перед Дейдрою скатертину й видобув iз сумки весь харч, а також двi невеликi пляшки червоного вина. Вiдкоркував їх i передав одну Дейдрi.

— Даруй, але келиха не взяв.

— Не бiда, я вмiю пити i з пляшки.

Не гаючи часу на подальшi розмови, Дейдра зробила ковточок вина, а вiдтак поклала до рота шматок добре пiдсмаженого i приправленого спецiями м’яса. За кiлька секунд, схвально промурмотiвши, вона потяглася за наступним шматком.

Якийсь час вони їли мовчки. Кевiн повiльно жував пирiг з перепелиною начинкою i знай поглядав на Дейдру, яка при всьому своєму вовчому апетитi примудрялася їсти з такою вишуканiстю, нiби сидiла за святковим столом у блискучому товариствi витончених естетiв. З її манер, правильної мови та одягу, дарма що добряче потрiпаному, було видно, що вона дiвчина шляхетського роду. I тим бiльше Кевiн не мiг зрозумiти, як вона опинилася в цiй глушинi, сама-однiсiнька, без супроводу. Та ще й у такому виглядi. Та ще й голодна, налякана...

— А знаєш, — нарештi заговорила Дейдра, — це дивно, що я зустрiла тебе тут. Вiдколи надiйшла звiстка про смерть лорда Шона Мейгi, ми чекали на твоє прибуття до Авалона. Ти ж мав представитися королю як новий герцог Лохланський.

— Я так i збираюся вчинити. Але мiй названий батько заповiдав розвiяти його попiл з фортечного муру Каер-Сейлгена, тому я спершу приїхав у Лохлан. Крiм того, якось незручно було з’являтися перед королем, жодного разу не бачивши своїх володiнь.

— Мабуть, це правильно, — погодилася Дейдра. А пiсля секундної паузи, додала: — Не всi зрадiють твоїй появi в Авалонi. Родичi лорда Шона дуже сподiвалися, що ти залишишся на своєму островi й вiдмовишся вiд спадку.

— Я хотiв вiдмовитися, ще за його життя. Але вiн змусив мене заприсягтися, що я не зроблю цього. — Кевiн сумно зiтхнув. — Бо бачив у менi свого вмерлого в дитинствi сина. Часом менi навiть здавалося, що вiн вважав мене своїм справжнiм сином.

Дейдра пильно вдивилася в Кевiнове обличчя.

— А й справдi, — промовила вона, — ти чимось нагадуєш Дункана. Я добре пам’ятаю його, хоча тодi ще була маленькою дiвчинкою. Щоправда, кузен Дункан був бiлявий i синьоокий хлопчик, а в тебе темне волосся й карi очi, проте щось спiльне мiж вами є. Обоє худi, височеннi, вродливi — ти схожий на нього i статурою, i лицем... Якось батько казав, що по смертi сина та дружини лорд Шон геть утратив смак до життя й поїхав на ваш острiв, щоб тихо померти. А там зустр