Малюнки В. Ігнатова

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

3нак зодіака… Хай не здивує тебе, читачу, що, зазирнувши передусім у зміст цієї книжки, ти не знайдеш оповідання за такою назвою. Це книжка не про надзвичайні відкриття астрономів і не про фантастичні пригоди середньовічних звіздарів, які за рухом світил, місцем перебування сонця серед розкиданих по небу сузір’їв пророкували майбутнє людини. В ній мова йде переважно про нашого сучасника і про того мандрівця в завтрашній день, якому судилося далі розкривати таємниці природи — непізнане й загадкове ставити на службу людству, його кращим ідеалам.

Здавалося б, що може зробити людина, ця маленька комашка на велетенській Землі, яка в свою чергу є крихітною пилинкою порівняно з безмежжям Всесвіту? Адже людство мешкає немовби у вузькому коридорі, де вгорі, за тонким шаром атмосфери, немає умов для життя, а внизу — так само. Над нами — космічна порожнеча, холодна й безгомінна, під нами — земна твердь, а глибше — розтоплена магма — сфера високих тисків і температур… Якою самітною, безпорадною відчула себе людина, коли вперше збагнула інтуїтивно велич Всесвіту!

Може, з цього почуття безпорадності й народилася в давнину віра у божественні сили і зокрема— у знаки зодіака, що від них нібито залежало людське щастя?.. Вона, ця породжена страхом віра, ще живе між людьми у країнах капіталу. І досі там ворожать звіздарі по зірках і планетах, обіцяють знедоленим і голодним щасливу долю. Та тільки доля трудящих залежить не від неба, а від певних суспільних законів, від того, що несправедливо розподіляються в капіталістичному світі здобутки людської праці, що один купається в розкошах, а інший гне спину на мільярдера…

Зовсім інша доля людини в нашій країні, в державах, які звільнилися від путів рабства. Розкута від темряви й гніту людська думка сягнула далеко вперед. І ми сьогодні є свідками того, як відступає природа перед сміливим людським розумом, знімає суворе “табу” із своїх незліченних загадковостей і таємниць.

Мчать блискавичні ракети у чорну міжзоряну, глибінь, безстрашні космонавти виходять із кораблів у космічний океан. Людина опановує могутню енергію атома, штучно створює незнані досі речовини… Грандіозні досягнення, нечувані звершення людського розуму і невтомних рук!

Та людина сягає думкою все далі й далі. Вона мріє про нові обрії, які побачать наші близькі й далекі нащадки. їм випаде доля долетіти до сяючих сузір’їв, що їх химерними значками наносили

звіздарі на карти неба. І може, там. у загадкових світах, діти прийдешніх поколінь зустрінуться з подібними до себе, обміняються новітніми знаннями, спільними зусиллями утворять Велике Кільце, про яке мріють письменники-фантасти, — сферу, де пануватиме могутній людський розум, розквітатимуть добробут і щастя жителів різних планет…

Багато справ доведеться звершити людині і в космосі, і на землі. Перед людством ще безліч нерозв’язаних проблем, нерозгаданих таємниць. Про деякі з них ти дізнаєшся, читачу, з оповідань книжки, їх створили досвідчені й молоді наші фантасти, що тільки-но починають свій творчий шлях. Хай ще, може, не в усьому досягли вони високої художньої майстерності, зображуючи зовнішній і внутрішній світ своїх героїв. Наукова фантастика як літературний жанр росте й розвивається, і є в ній, як в усякому серйозному ділі, і свої досягнення, і окремі невдачі. Приємно, що поряд з відомими ентузіастами цього жанру, такими як Володимир Владко, Микола Дашкієв, Володимир Савченко, Ігор Росоховатський, виступає нова зміна письменників. Серед них — молодий учений Леонід Сапожников, автор, певно, відомих тобі “Розповідей про кібернетику”, літератор Леонід Шиян, зовсім юний фантаст Андрій Дмитрук. Побажаємо їм щастя у благородній і нелегкій справі творення літератури крилатої мрії, як називають у нас наукову фантастику. Будемо сподіватися, що їхні нові цікаві оповідання з’являться в наступних збірках, які видавництво має намір випускати щорічно.

Різні долі в персонажів цієї книжки; як сказав би середньовічний астролог — “під різними знаками зодіака народились вони”. Ти знайдеш тут два світи, читачу, — світ, в якому діють персонажі оповідань В. Михановського та А. Дмитрука, — страшний, темний світ капіталу, і світ вільної праці, захоплюючих пошуків, творчих дерзань.

Ми будемо раді, друже, коли діла позитивних героїв книжки, ті цікаві проблеми, з якими їм доводиться мати справу, викличуть у тебе бажання самому дошукуватися до всього, прагнути знань, рости допитливим, працьовитим, готовим перетворити на дійсність те, про що сьогодні мріють фантасти.

В. Савченко, Л. Казаров

БЛАКИТНІ ПРИХІДЦІ

Це сталося, коли я ще був студентом університету. Влітку ми, майбутні географи, звичайно виїжджали на практику. На четвертому курсі ми відбували її в Поволжі.

Як зараз пам’ятаю той вечір, коли, стомившись за день, ми сиділи біля вогнища й сперечалися.

Сонце зайшло. В небі, що повільно темні-ло, зовсім над обрієм засвітилася Венера. Суперечка точилась навколо неї, загадкової планети, яка сховалась від астрономів за густою пеленою хмар. Усіх цікавило, хвилювало — чи є там життя?

Валька Каштанов, начитавшись науково-популярних журналів, гарячкував більше від усіх. Він доводив, що не може виникнути життя на планеті з великим процентом вуглекислого газу в атмосфері й високою температурою поверхні. Сперечаючись, Валька розмахував руками і все поглядав на Любу Пушкарьову, яка з цікавістю прислухалась до його слів.

І тут я розпалився. Назвав Вальку ідеалістом і догматиком, протиставив його доказам досліди японських учених над оживленням заморожених у рідкому кисні личинок слимаків, згадав про комах, що переносять температуру від мінус вісімдесяти до плюс п’ятдесяти градусів і тиск у межах від одної десятої до п’ятисот двадцяти атмосфер. Говорив я запально, навіть занадто, і Люба, яка подобалась мені ще з першого курсу, здивовано почала розглядати мене, ніби вперше бачила. В запалі суперечка перейшла на особисті образи, і, коли ми остаточно посварились, Валька добив мене останнім ударом — він підвівся, щоб проводжати Любу, хоч намет її був за кілька метрів від вогнища. Вони пішли. Мерехтів білястий Чумацький Шлях, переморгувалися зорі, а прямо наді мною повис величезний місяць.

Раптом щось із шаленим свистом прорізало нічну тишу. В темряві глухо гупнуло.

“Що б це могло бути?!”

Я прожогом кинувся в намет, збудив Санька Литвина.

— Санько! Ти нічого не чув?

— Відчепися!

— Щойно в степу щось упало. Може, метеорит? Ходімо подивимось!

— І де ти його знайдеш у такій темряві? Лягай краще спати.

Але який там сон, коли, може, ось тут, поруч, лежав гість із космосу!

Взявши електричний ліхтарик і планшетку з картою, я вирушив на розшуки. Нічого, звичайно, не знайшов. Удосвіта, злий і стомлений, я опинився біля яру, який тільки вчора нанесли на топографічну карту.

Сонце ще не зійшло, але від рожевого сяйва на обрії було зовсім видно. Спустившись у яр, я раптом побачив невеличкий камінь, що зарився в землю. Трава навколо нього обгоріла, земля потріскалась. Я нахилився, щоб краще розгледіти знахідку. В цей час перші сонячні промені заглянули в яр, ковзнули по схилах і торкнулись метеорита. І раптом поверхня його спалахнула і засвітилась фіолетовим сяйвом. Мене мимоволі потягло до незвичайного каменя, і я завмер від несподіванки: на камені проростали блакитні стрічечки. Звиваючись, вони тягнулись угору, до сонця.

Я ущипнув себе за руку: чи не сон це? Ні, не сон!

Блакитні паростки вже були півметра заввишки. На їхніх стеблах з’явились горбочки, з яких розцвітали дивовижні квіти, схожі на скельця розбитого дзеркала.

Так, так! Вони засліплювали очі на сонці, ніби дзеркальні, і відразу ж згасали, утворюючи коробочки. Коробочки з тріском лопались, викидаючи в повітря фонтанчики блакитного пилку. Ще не торкнувшись землі, пилок перетворювався в сплетіння тоненьких ниток. І скрізь, де осідало це химерне мереживо блакитного павутиння: на грунті, на камінні, на кущах, — починали рости звивисті стебла.

І, хоч був я дуже схвильований, все ж спробував розібратись у тому, що відбувалося в мене на очах.

— Спокійно! — наказав я собі. — Думай!

Отже, все почалося з метеорита. Я нахилився, щоб узяти його, і побачив блакитні паростки. Як з’явились вони на камені? А що, коли метеорит заніс до нас спори рослин з іншої планети?

Мені перехопило дух.

Але чи може це бути? Адже метеорит стільки летів у міжпланетному просторі, його пік космічний холод, він зазнав опромінення, нарешті земна атмосфера розжарила його до кількохсот градусів. Чи можуть після цього бути життєздатними спори рослин?

А чому ні? Адже тільки вчора ми про це сперечались. Але тоді я мав на увазі досліди, а тут сама природа зробила он який дослід, і закінчився він перемогою життя. Ось передї мною гості з далеких світів! Живі! Вони ростуть, розмножуються, вмирають. Хіба треба ще якихось доказів?

Я схопив планшетку і на зворотному боці карти почав малювати блакитну стрічку. В голові снували думки: чому так блищать квіти? Може, відбивають теплове проміння, захищаючись від його згубного впливу?

Поки я закінчив малюнок, опинився в блакитних заростях.

— Яка інтенсивність росту! Чим він стимулюється? Мабуть, на Венері головний продукт