Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

Упорядник М. П. Семенюк

Художник В. Й. Агафонов

ПОДОРОЖІ

Левассер де Боплан

ОПИС УКРАЇНИ

“Опис України” Гійома Левассера де Боплана — одна з видатних пам’яток французької мемуарної літератури і водночас цінне історичне джерело. Автор твору народився 1600 року в Нормандії. Його справжнє ім’я і прізвище — Гійом Левассер, де Бопланом він став називатися за одним із своїх маєтків. У 1630–1647 роках капітан артилерії Левассер де Боплан служив по найму у польському війську, яке стояло на Україні. Під його керівництвом були споруджені укріплення або фортеці в Бродах, Барі, Саврані, Новгороді-Сіверському і Козаку на Дніпрі, разом з Андреа дель Аква Боплан побудував чудовий ренесансний замок-палац у Шдгорцях (Львівська область).

Проживаючи на Україні, французький спеціаліст проводив топографічні виміри, збирав матеріали для картографічних робіт. Ним були створені “Українська географічна карта”, “Генеральна карта України”, 12 карт окремих частий України і, нарешті, перша в історії світової картографії військова топографічна карта цілої країни “Спеціальний і детальний план України разом з приналежними їй воєводствами, округами й провінціями”.

Початково задуманий як свого роду пояснювальний текст до карт, “Опис України” перетворився на розгорнутий твір, написаний на осіюві особистих вражень і спогадів автора.

На змісті “Опису” не могло не відбитися перебування Боплана на службі в шляхетському війську. Одначе апологетом шляхетсько-магнатського режиму він не став, зберішш прагнення до правдивості й справедливості. З повагою відгукується французький письменник про мужність козаків, про їхню військову майстерність і стійкість у боротьбі, з поневолювачами рідної землі.

Опис України та річки Борисфену,

що в просторіччі називається Ніпр або Дніпр,

від Києва до моря, в яке ця річка впадає

Київ, який колись мав назву Кісовія, був одним з найдавніших міст Європи, про що свідчать рештки старожитностей, висота й ширина міських укріплень, глибина оборонних ровів, руїни храмів та старовинні гробниці багатьох князів. З його храмів уціліли тільки два — Софійський та Михайлівський{1}, від усіх інших лишилися самі руїни, як, приміром, від церкви святого Василя, від якої ще видніються рештки мурів{2} заввишки п’ять-шість футів, з грецькими написами на штукатурці. Написи ці, яким понад 1400 років, майже стерлися через свою давпість. У руїнах храмів до наших днів збереглися гробниці багатьох князів Русі.

Софійський та Михайлівський храми відновлені в їх давньому вигляді. Перший з них має прекрасний фасад і гарний вигляд звідусіль, хоч би з якого боку на нього дивився. На його стінах численні зобра?кення князів та історичних подій, виконані мозаїкою, тобто з дуже маленьких різноколірних камінчиків, які сяють мов скло і так ретельно підібрані, що важко відрізнити, живопис це чи ткацтво. Баню зроблено з глиняних посудин, наповнених гіпсом і ним же скріплених між собою. У храмі збереглися пам’ятники кількох князів{3}, при ньому міститься і резиденція архімандрита.

Михайлівський храм називається золотоверхим, бо дах його зроблено з позолочених пластин. Тут показують мощі святої Варвари, перенесені, як кажуть, з Нікомідії під час якоїсь війни.

Це стародавнє місто розташоване на плато, яке складає вершину гори, що панує з одного боку над усією довколишньою рівниною, а з другого — над Дніпром, який омиває підніжжя цієї височини. А між горою і річкою розташовано новий Київ, місто шести тисяч мешканців. Вздовж Дніпра місто розтяглося приблизно на чотири тисячі кроків, ширина його — від Дніпра до гори — близько трьох тисяч кроків. Місто, оточене малоприступним ровом завширшки 25 футів, має форму трикутника і захищене також дерев’яною захисною стіною і такими ж вежами. Замок розташовано на горі, яка панує над нижнім містом (Подолом), одначе над ним, у свою чергу, височить Старокиївська гора.

Католики в цьому місті мають чотири храми: кафедральний, домініканський на ринковій площі, бернардинський під горою і — віднедавна — єзуїтський, який міститься між бернардинським храмом та річкою. Православні мають близько десяти храмів, що їх вони називають церквами. Одна з них стоїть при ратуші{4}, при ній міститься також університет або академія{5}. Цей храм вони називають братською церквою. Інший храм, що стоїть біля підніжжя замку, називається, якщо пам’ять мене не зраджує, церквою святого Миколи. Решта церков розташовано в різних частинах міста, проте я зараз не можу пригадати назв.

Місто має тільки три красиві вулиці, решта ж не прямі й не дугоподібні, а звивисті на зразок лабіринту. Місто вважається розділеним на дві частини. Одна з них, де стоїть кафедральний собор, називається єпископським містом, друга, де стоять ще три католицькі храми і всі православні, названа магістратським містом{6}. Київ є значним торговельним центром, основні товари, якими тут торгують, — зерно, хутра, віск, мед, сало, солона риба тощо.

У Києві є воєвода, єпископ, каштелян, староста, городничий; місто ділиться на чотири частини, підпорядковані юрисдикціям: перша суду єпископа; друга — воєводи або старости (що одне й те саме), третя — війта, четверта — лавників або консулів.

Будинки тут зводяться на кшталт московських, усі на одному рівні, досить низенькі й рідко вищі одного поверху. Мешканці користуються світильниками з просмолених трісок; вони настільки дешеві, що за два денарії{7} можна купити більше ніж треба для освітлення в найдовшу зимову ніч. Пічні димарі продаються на базарах, що в нас могло б викликати сміх, як і місцевий спосіб приготування м’ясних страв, їхні весілля та інші обряди, про які піде мова нижче. Та саме звідси взяв початок той шляхетний народ, який нині іменується запорозькими козаками і розсіяний здавна в різних місцевостях по берегах Дніпра та в поблизьких краях. Число їхнє зараз сягає 120 тисяч людей, звиклих до війни, здатних менше ніж за тиждень зібратися в похід на королівську службу. Це люди, які часто, майже щороку, здійснюють набіги на Евксінський Понт{8} і завдають великих втрат туркам. Вони не раз спустошували Крим, що належить Татарії, чинили руйнування в Анатолії, брали приступом Трапезунд і навіть досягли гирла Чорного моря за три милі від Константинополя, звідки, піддавши все вогню й мечу, верталися потім з багатими трофеями і декотрою кількістю полонених, переважно дітей. Вони залишають їх у себе для різних послуг, а дорослих вони рідко беруть у полон, хіба що лише в тому разі, коли вважають їх достатньо багатими, аби можна було одержати за них викуп.

У такі походи збирається не більше шести — десяти тисяч чоловік, котрі дивовижним чином перепливають море в своїх маленьких, власного виробу човнах. Форму цих суден і спосіб побудови я опишу трохи далі.

Про ремесла, якими займаються козаки

Описавши звитягу козаків, не зайве буде розповісти також про їхні звичаї і заняття. Хай буде відомо, що серед козаків зустрічаються взагалі люди, досвідчені в усіх ремеслах, необхідних у людському житті: теслі, які вміють будувати оселі й судна, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, лимарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже майстерно готують селітру; з неї вони роблять чудовим порох. Жінки у них прядуть льон і вовну, з якої виготовляють полотно й тканини для повсякденного вжитку. Всі вони вміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м’ясні вироби, варити пиво, робити хмільний мед, брагу, горілку тощо.

Взагалі слід визнати, що всі вони здатні до різних ремесел. І хоча одні більш майстерні в якихось одних ремеслах, інші — в інших, зустрічаються між ними люди, котрі мають різноманітніші знання, ніж решта. Словом, усі вони досить розвинуті, але насамперед беруться до того, що необхідно й корисно в сільському житті.

Земля їхня вельми родюча, і збіжжя збирають стільки, що іноді не знають, куди його подіти, надто що в них немає судноплавних річок, які впадають у море, за винятком Дніпра, котрий за 50 миль нижче Києва перегороджений тринадцятьма порогами, від останнього з яких до першого відстань сім великих миль, що складає цілий день шляху, як видно на карті. Ця перешкода заважає їм сплавляти свій хліб до Константинополя.

Український селянин. Українська селянка, за Рігельманом.

Вони сповідають грецьку віру, яку називають руською. Ревно шанують святкові дні й дотримуються постів, які тривають у них вісім або дев’ять місяців року: у цей час вони утримуються від м’ясних страв. Цієї формальності вони дотримуються непорушно, бо впевнені, що від зміни їжі залежить спасіння душі. Зате, мені здається, немає народу, який зрівнявся б з пими в здатності пити: вони ніколи не бувають настільки п’яні, щоб не мати змоги почати пити знову, — принаймні так тут говорять, — але так може бути лите на дозвіллі. Зате під час війни або тоді, коли задумають якесь важливе діло, дотримуються надзвичайної тверезості. І в них немає нічого грубого, крім хіба що одягу. Вони кмітливі м завбачливі, вельми дотепні й щедрі, не прагнуть до великих багатств, зате найбільше шанують свою свободу, без якої не хотіли б жити. В ім’я її вони повстають проти вельможних панів, тому рідко коли більше семи Чи восьми років минає без того, щоб вони не повстали проти вельмож. А втім, це люди підступні й зрадливі, довіритись їм можна лише за сприятливих обставин. Вони надзвичайно міцної будови тіла, легко витримують холод і спеку, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні й часто настільки зухвалі, що не цінують власного життя. Найбільше вміння і майстерності вони виявляють, коли б’ються в таборі