АТЛАНТИ З ПЛАНЕТИ ЗЕМЛЯ

Науково-фантастичні оповідання

Для середнього

та старшого шкільного віку

Упорядник

Михайло Слабошпицький

Художник

Василь Василенко

Вадим Евентов

ГОЛОСИ ЗЕМЛІ

— Ох і земля!.. Як камінь! — Віктор шпурнув кирку й виліз із траншеї. Його засмагле, аж чорне, тіло лисніло від поту. — Може, годі? — Віктор, відсапуючись, підійшов до Алфьорова, що морочився біля машини з громіздкими індикаторами.

Алфьоров критично оглянув канаву, взяв жменю сухого крихкого грунту.

Земля порепалася від спеки. Не вгаваючи, скрекотіли коники, пересвистувалися ховрашки, що застигли настороженими стовпчиками. У розжареній блакиті кружляв над степом шуліка.

— Аркозовий пісковик добре тримає звук, — Алфьоров задумливо пожував губами і махнув мені рукою: — Гаразд, іди вмикай.

Над вухом дзижчав вентилятор, але й він не міг зменшити спекоту в тісній будці машини. Три роки ми жили нашим приладом, чиї розпашілі жаром блоки зовсім займали кабіну всюдихода. Давня ідея шефа лабораторії акустики Алфьорова вилилася зрештою у дуже складну електронну схему. З царини божевільних гіпотез вона перекочувала в царину практичного використання. Сто років тому Едісон, примусивши голку огинати мікрорельєф борозенки на обгорнутому фольгою валику фонографа, зумів відтворити штучно законсервований звук. Відтоді звук став надбанням культури — таким же, як і винайдена тисячоліттями раніше писемність. Проте звуки, що лунали на Землі до винаходу Едісона, здавалося, були втрачені для людства назавжди. Наш шеф намагався довести, що це не так. Деякі мінерали гранітно-гнейсових та піщаних порід можуть зберігати в собі інформацію про давно змовклі звуки. Алфьорову вдалося встановити явище, назване ним “загальмованим п’єзоефектом”. Народжений у лабораторії прилад — реставратор звуків РЗ-1 — використав це явище, примусивши заговорити каміння вже не в переносному, а в буквальному розумінні слова.

Мандруючи країною на своєму всюдиході, ми зібрали багату колекцію “викопних” звуків. Біля підніжжя гір, на берегах річок та озер, на лісових галявинах і в степу — скрізь, де на поверхню виходили потрібні нам породи, записували ми сигнали минулих геологічних подій: гуркіт давніх землетрусів та вивержень нині згаслих вулканів, громові перекоти доісторичних гроз і шум прибою давно зниклих морів. Наша унікальна колекція могла служити чудовим доповненням до геологічної історії планети.

Набравши оберти, тонко, по-комариному співав умформер. Розімлілі від жароти Віктор і Алфьоров повернулися в кабіну. Вони всілися позад мене і приготувалися слухати голоси Землі. Я ввімкнув магнітний запис і почав поволі обертати верньєр настроювання. З динаміка долинали загадкове клацання, потріскування, тихі шерехи — звичний шумовий фон, записаний на невеликій глибині.

— Здається, нічого цікавого, — зауважив я. — Звичайна шумова картинка.

— Спробуй прожени ще разочок, — зачепивши мене плечем, промовив за моєю спиною Алфьоров.

Я довів верньєр до упору і почав пересувати настройку в бік зменшення частот. З динаміка, як і раніше, долинали знайомі звуки. Я з жалем подумав про те, що доведеться знов укладатися, лаштуватися в дорогу і колесити степом у пошуках іншого, удачливішого місця.

Раптом у динаміку почувся незвичайний звук, який нагадував торохкотіння швацької машини. Я підсилив гучність, тепер можна було виразно розібрати і частий дріб кулеметної черги.

— Важкий станковий! — Віктор перехилився вперед і дихав мені в потилицю. Всі напружили слух, вражені несподіваним звуковим ефектом, який підніс нам аркозовий пісковик.

Кулемет захлинувся й замовк, десь поряд хриплий голос прокричав: “Танки!..” Знову зататакав кулемет, забахкали гвинтівки, крізь стрілянину долетів рев моторів і пролунали глухі вибухи гранат.

Я обернувся — побачив застиглі обличчя моїх товаришів. Алфьоров уп’явся пальцями в край столу, в потемнілих очах Віктора я прочитав готовність кинутися туди, у гущу бою. Гуркіт вибухів почав оддалятися, бій пересувався кудись убік. Настала ненадійна тиша, і ми почули чийсь стогін і слабкий уривчастий голос: “Пити, братця!.. Пити…”

Це було мовби удар грому. Я побачив, як сполотніло засмагле Вікторове обличчя. Наші погляди мимоволі зупинилися на графині, повному прозорої джерельної води. Стало важко дихати, я до болю прикусив губу.

“Зараз, зараз, любий!.. Потерпи трішечки”, — хтось голосно й натужно дихав, тонкий дівочий голосок заспокоював бійця, чути було, як булькає із фляги вода.

Потім пролунав оглушливий вибух, брязнули гусениці — і все замовкло.

Ми довго сиділи, не в змозі вимовити ані слова. Хоч скільки довелося нам чути звуки грізних земних катаклізмів — землетрусів та вивержень вулканів, падіння метеоритів і гірських обвалів, — ніщо так не вразило нашої уяви, як оці живі голоси, що прорвалися до нас крізь гуркіт давно згаслого бою…

Ми вийшли з машини. Алфьоров дістав високий щит. Ми вбили його поряд із траншеєю й прикріпили зверху вирізану з жерсті п’ятикутну зірку. На пам’ять про той героїчний бій.

Михайло Слабошпицький

…НЕ ПОВЕРНУЛИСЯ З ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ

Вони були ще зовсім молоді. На вигляд, крім одягу, майже нічим не різнилися — тих четверо з далекого минулого і троє з майбутнього. їх розділяло понад триста років, але зараз вони стояли разом на цьому маленькому острівці, над яким знехотя займався вологий падолистовий ранок. Острівця ще не обстрілювали, і тільки від берега долинало ледь чутне хлюпання важких лінивих хвиль.

Третю добу взвод утримував острів. На нього вже було випущено сотні снарядів і мін, але острів не здавався. До цього світанку живими тут лишалося четверо: лейтенант Полковенко, старшина Коченян, рядові Бекмухамбетов і Рязанов. Кожен перелічив патрони, гранати і чекав світанку, знаючи, що він неминуче настане. Кожен проганяв од себе думку, що то спливають останні його години. Ніхто не хотів вірити у свою смерть, товариші загинули, тепер мали загинути й вони.

Але після появи цих трьох зажевріла надія на порятунок. Вони — люди з майбутнього. “Вони — всесильні, упокорили час, вони можуть і нам чимось зарадити”, — думав лейтенант Полковенко. “Хоч і важко повірити в оте майбутнє, але… Може, то сама доля їх послала…” — міркував Коченян, покусуючи смолянистий вус. Бекмухамбетов згадував свою стареньку матір у зруділому степу, якому, здавалося, не було кінця-краю, коли він їхав із рідного аулу на війну. Розповісти про оцих трьох статечним аксакалам — ніколи б не повірили. Та й сам він не дуже вірить, ніяк не може позбутися відчуття, що все це йому тільки мариться. Але надія, що він житиме, вже розгоралася, як вогнище в степу під високим небом. На думці в Рязанова стояла мелодія: Шопен, соната номер шість… Там, у консерваторії, ще півроку тому він грав цю дивовижну, мов людське життя, музику. Він знав, що вона ніколи не загине: її не вбити ніякому фашизмові. Шкода було, що так мало встиг зробити за свої неповні дев’ятнадцять літ. Пригадував своє життя й не бачив ніякої логіки — ще кілька годин, і його не стане.

Щоправда, у них був вихід: здатися в полон ворогові. Фашисти вже кілька разів волали в мегафон: якщо здадуться — подарують життя…

— І все одно важко повірити, — роздумував уголос лейтенант Полковенко, потираючи скроні, що за якусь добу-другу зовсім посивіли. — Якась чудасія… Містика! Як це — люди з майбутнього?

— Ми ж пояснювали: нічого неприродного…

— Цирковий номер! — білозубо всміхнувся Коченян. — Натис кнопку — і ти на Арараті. Хто не хотів би так мандрувати!

— Саме про це й думаємо…

— Про що? — ще дужче пожвавився Коченян.

— Як вас урятувати, — відповів найстарший із трьох, Бондаренко. Досі він не розкривав свого задуму, але в очах товаришів побачив схвалення.

Десь із моря вдарила гармата.

— Лягай! — скомандував Полковенко, і в цю мить позаду них струсонуло землю.

Кожен лежав, дослухаючись, як довкола рвалися снаряди і свистіли осколки.

— Як там, нікого не зачепило? — запитав Полковенко.

— Ніби цілі… — відповів за всіх Коченян. Вони лежали присипані піском, готові до чергового бою.

Полковенко ніколи не вважав себе сміливим. Ну який із педагога воїн? Але в бою він завжди міцнів душею, не. знав страху. От тільки сліз не міг стримати, коли ховав своїх однополчан. Скільки їх уже полягло? А тільки ж початок війни. Он як шалено тисне фашист, досі не спинили його.

— Здогадуюсь, про що ви думаєте, — сказав йому Бондаренко. — По очах бачу…

— Так, пригадую полеглих друзів, школу, дітей… Слухайте, товаришу, — раптом повернув до нього голову Полковенко, — ми перемогли в цій війні, правда ж?

— А що, товариша лейтенанта бере сумнів? — здивувався Бекмухамбетов.

— Ні… Просто хочу почути те, у що вірю.

— Ви не могли не перемогти, — упевнено сказав Бондаренко. — Остаточна перемога над фашизмом увійшла в історію днем дев’ятого травня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року…

Всі здивовано підвели голови. Ніхто навіть не завважив, що фашисти перестали стріляти.

— А ви не помилилися, товаришу? Може, сорок другого? — з надією подивився Коченян на супутників Бондаренка.

— Ні, фашистська Німеччина підписала капітуляцію в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому… — в один голос підтвердили Костюк і Назаров.