Андрій Гуляшки

ПРИГОДА ОПІВНОЧІ. ОДНІЄЇ ДОЩОВОЇ ОСЕНІ

ПРИГОДА ОПІВНОЧІ

Ця дивна пригода почалася так.

27 серпня близько дев'ятої години ранку Смолянське управління передало в ефір коротку зашифровану радіограму. А через кілька хвилин начальник відділу Державної безпеки полковник Ванов уже читав її текст:

«Вакцина, надіслана Центром, не діє. Весь прикордонний район від Доспата до Смоляна, кілометрів на тридцять, охоплений ящуром. Хвороба швидко поширюється на північ. Віруси не втрачають інтенсивності. Становище загрозливе».

Полковник прочитав ще раз радіограму, підкреслив червоним олівцем фразу «Вакцина, надіслана Центром, не діє», посидів нерухомо кілька хвилин, відкинувшись на спинку стільця, потім підвівся і, занепокоєний, почав ходити по кабінету, ворушачи губами і хмурячи брови.

Що б це могло означати: «Вакцина, надіслана Центром, не діє»? Ванов вийняв з шухляди письмового стола папку листування з Смолянським управлінням і стоячи почав перегортати стислі резюме повідомлень:

«17 серпня. Триград. Раптова поява ящура великої інтенсивності. Масові і одночасні захворювання в напрямах південь — північ. Жителі прикордонних селищ стурбовані».

Слова «одночасні» і «південь — північ» було підкреслено жирними червоними лініями.

«18 серпня. Тільки за одну добу зараза охопила райони Доспата, Борино, Ликіте. Прикордонний район блоковано. Встановлено повний карантин і припинено рух по шляхах».

«19 серпня. Масові захворювання в районі Девіна».

«20 серпня. Ящур в усьому Смолянському краї».

«23 серпня. Нічого втішного. Вжиті заходи не дають позитивних наслідків. Хвороба посувається до рівнини».

Тут же лежало і два розпорядження — міністра землеробства та міністра внутрішніх справ. Попереджаючи, що лихо може перерости в загальнодержавну небезпеку, міністр внутрішніх справ вимагав від прикордонних військ, органів Державної безпеки і санітарних властей вжити негайних заходів щодо локалізації хвороби і виявлення шкідників, які таємно переносять через кордон і поширюють отруйні віруси.

Ванов перечитав повідомлення, можливо, в двадцятий раз і, насупившись, знову почав ходити по освітленому сонцем кабінету. Він міркував так: органи Державної безпеки, звичайно, повинні знайти руки, які розпалюють вогнища пожежі, але завдання Центру локалізувати і знищити хворобу. Тоді чому ж вакцина не діє?

Він попросив телефоністку зв'язати його з лікарем Світозаром Подгоровим, директором Центру по боротьбі з інфекційними захворюваннями. Полковник знав його давно і тому одразу ж заговорив з ним на «ти».

— Слухай, друже, — почав він, намагаючись говорити зовсім спокійно. — Ти можеш сказати, яке сьогодні число?

— Двадцять сьоме серпня, — неквапливо і байдуже відповів лікар.

— Так, — полковник проковтнув слину і облизав губи. — Тиждень тому ти запевнив мене, що твої люди за якихось п'ять-шість днів ліквідують епідемію ящура біля кордону. Пам'ятаєш?

— Виявилося, що віруси дуже стійкі, — відповів лікар.

— Тоді якому ж богові служить твоя вакцина? — скипів полковник Ванов. — Ти ж клявся, що це не вакцина, а еліксир!

— По-перше, — сказав лікар, — вакцина не моя. Я не маю честі бути її винахідником. По-друге, вона виготовлена на фармацевтичних заводах Німецької Демократичної Республіки, доставлена на замовлення нашого уряду і прийнята спеціальною комісією, призначеною наказом міністра. Усе це треба мати на увазі, коли справа стосується цієї вакцини. І, по-третє…

— По-третє, — перервав його Ванов, — я хочу знати, Державна безпека хоче знати, чому ця доброякісна вакцина, прийнята спеціальною комісією, не діє? Чому вона не створює імунітету? Я прошу пояснити мені цей незначний факт. І чекатиму відповіді найпізніше до обіду. — Він помовчав якусь мить. Лікар також мовчав. — До обіду, зрозумів? — повторив полковник і з досадою кинув телефонну трубку.

Потім погасив недокурену цигарку, здув сірий попіл, що впав на папку з Смолянською справою, і натиснув кнопку дзвоника.

У дверях виструнчився черговий лейтенант.

— Подзвоніть Абакуму Захову і передайте, що я прошу його негайно прийти до мене, — наказав полковник і глянув на хронометр.

Була без чверті десята.

Абакум Захов — як я вже зазначав у своїй першій опублікованій повісті[1] — мав кілька професій. Після закінчення історичного факультету Софійського університету його прийняли в аспірантуру, де він вивчав епіграфіку.[2] Спеціалізувався у Москві з реставрації археологічних пам'яток. Повернувшись з Москви, працював позаштатно в Археологічному інституті і одночасно вчився заочно на фізико-математичному факультеті, який згодом закінчив, а також займався художньою фотографією та лабораторною справою. У списках співробітників інституту Абакум як реставратор значився під своїм справжнім ім'ям. Але в системі Державної безпеки, де він був капітаном контррозвідки, його знали як Абакума Захова — таким був його секретний службовий псевдонім.

Абакум увійшов у кабінет начальника і виструнчився, як того вимагала службова ієрархія. Полковник підвівся, рушив назустріч і подав йому руку.

Тепер обличчя Ванова пом'якшало, наче раптом його осяяло чисте й тепле внутрішнє світло. Поганий настрій зник, в очах спалахнули радісні вогники, а на устах розквітла тепла, щира усмішка. Але це тривало лише якусь мить. Полковник кашлянув, потім чогось насупився і, старанно струшуючи з вилоги темного піджака (Абакум чудово знав цю манеру полковника) неіснуючий порох, тихо спитав:

— У тебе багато роботи в музеї?

Абакум розумів, що поставлене запитання — тільки місток до ділової розмови, яка відбудеться після цього, тому мовчки всміхнувся і знизав плечима. Потім, вийнявши цигарки, попросив дозволу закурити і не поспішаючи глибоко затягнувся.

— Ви дієте щодо мене ніби за якимсь неписаним розкладом, — сказав він, милуючись кільцем випущеного диму. — Торік, якщо пригадуєте, ви також викликали мене наприкінці серпня, щоб направити на роботу в Родопський край. Я маю на увазі доспатсько-момчиловську справу. Тоді я реставрував велику, прикрашену живописом грецьку амфору. Тепер працюю над двома чудовими іонійськими гідріями.[3] І ось ви знову викликали мене в той самий час, щоб послати в Родопський край. Дякую. В тих місцях, у районі Триграда, погода прохолодна і подорожувати буде приємно.

Абакум зручніше вмостився в кріслі і простягнув ноги, його вії були напівопущені, губи стиснуті, сухе обличчя здавалося нерухомим, неначе він заснув. Захов спокійно сидів і, можливо, всміхався своєю поблажливо-добродушною усмішкою, яку можна було помітити лише по очах.

Від його слів полковник мало не підскочив на стільці. Ванов розвів руками, нахилився і важко сперся грудьми на край полірованого письмового стола.

— Товаришу Захов, — промовив, нарешті, полковник, не зводячи очей з обличчя капітана. — Звідки ти знаєш, що я знову пошлю тебе в Родопський край і саме в Триград?

— Ящурна справа, — тихо відповів Абакум.

— Але чому ти думаєш, що я викликав тебе саме з приводу ящурної справи? А може, я вирішив послати тебе слідами зниклого секретного документа про мідедобувне виробництво?

— Це теж дуже важливо, — зауважив Абакум. — Але б'юся об заклад, що ви викликали мене саме в зв'язку з ящурною справою. Навіть можу сказати чому.

Полковник потер рукою лоба, оглядівся, немов хотів пересвідчитися, що в кабінеті нікого, крім них, немає, і знизав плечима.

— Гляньте, будь ласка, — всміхнувся Абакум. — На вашому письмовому столі лежить папка, а на її правому верхньому ріжку видно номер і напис, чітко виведені червоним олівцем. Звичайно, напис умовний, але я дуже добре знаю, що він означає: це кодовий знак Смоленського управління. Я запам'ятав його ще з часу розслідування момчиловської справи. Перед тим як викликати мене, ви переглядали листи з Смолянського управління — це цілком очевидно. Що ж діється у Смолянському краї? — Абакум струсив попіл з цигарки і трохи помовчав. — У Смолянському краї лютує страшенний ящур. У мене є дуже хороший приятель, ветеринарний лікар, який працює в Триграді. Він у відрядженні в Софії. Через нього я познайомився з деякими працівниками Центру боротьби з інфекційними захворюваннями. От звідки я знаю про те, що вже десять днів у Смолянському краї лютує ящур. — Абакум погасив цигарку і поклав ногу на ногу. — З-під папки, яка лежить на вашому столі, трохи видно аркушик паперу. Безумовно, це повідомлення, яке ви щойно одержали. Воно дуже неприємно схвилювало вас. Інакше ви не викликали б мене так негайно, по тривозі. Певен, що з Смоляна кодирують «SOS», становище ускладнюється, потрібна допомога. От ви й згадали, що я вже маю певний досвід роботи в тих краях, і наказали негайно викликати мене.