Віктор Бурлай, Леонід Залата

УЩЕЛИНА СИНІХ ТУМАНІВ

Леонід Залата

ЇЇ ГОЛОС

Мовчанка затяглася, ніхто не зважувався її порушити. М’яке світло з матових плафонів і сухе клацання лічильника на конденсаторі повітря наче підкреслювали тривожний настрій. Шестеро сиділо в салоні зорельоту “Серп”, замислено схиливши голови.

Нарешті капітан підвівся. Одразу ж підвелися всі, хоч це й не було командою.

— Це твоє останнє слово, Юліс?

— Так, Ване, я вирішив.

Капітан замилувався білочубим скандінавцем: міцний торс, гордовита постава голови, по-жіночому довгі, мало не до скронь брови. Юнак скидався на капітанового батька. Його не стало того лихого дня, коли при спробі подолати світловий бар’єр зник безвісті зореліт “Аргонавт”. Зник загадково — в одну мить, наче розчинився в просторі. Багаторічні розшуки були марними…

— Хай щастить тобі під зорями! — тихо мовив Ван.

Усі повторили традиційне прощання:

— Хай щастить тобі під зорями, Юліс! Через годину “Серп” стартував.

Трава росла рідко. Але вона не пнулася вгору, а слалася по землі лапатою огудиною, утворюючи суцільний буро-зелений килим. Юліс зірвав кілька батогів і заходився сплітати вінок. Він щойно скупався і тепер стояв на моріжку, з насолодою підставляючи мокре тіло під промені двох сонць. Дві бліді, ніби злинялі, тіні падали від нього обабіч, і Юліс досі ще до цього не звик.

В басейні хлюпнула хвиля. З води виходила дівчина. В яскраво-мідному волоссі, що віялом спадало їй через плече аж до колін, спалахували світлячками крапельки води. Вона зовсім не соромилася своєї наготи — тут, у саду Діо, зараз, крім Юліса, ніхто не міг її побачити.

Юліс кинувся навстріч:

— О Сой! Якби люди раптом забули, що таке краса, їм досить було б глянути на тебе…

Маринова блакить майнула у її великих, надміру великих, як на земні поняття, очах, ледь помітно здригнулися ніздрі тонкого носа.

— Ти перебільшуєш, любий.

Юліс заквітчав її голову вінком.

— Так колись робили наші предки.

Сой схилила голову над дзеркальною поверхнею басейну.

— Дякую. Це справді гарно.

Вони стояли, взявшись за руки, — юна савіянка і хлопець з далекої планети Земля. Неуявно довгим був шлях до їхньої зустрічі. В існуванні матерії це була мить, а для людей — вічність. Вмирали покоління, на зміну їм приходили нові. Єдина естафета, що не мала початку і ніколи не матиме кінця. Жорстокість не хотіла поступитися добру, а темрява — світлу. І все ж краса і розум перемогли у цій титанічній битві. Вони просто не мали права не перемогти — інакше Юліс і Сой ніколи б не зустрілись.

Два невеликих сонця швидко котилися у них над головами. А небо було синє-синє і зовсім безхмарне.

— Ну, русалко, вибач. Мене Пен прохав зайти у якійсь невідкладній справі.

Зеленкуватий відблиск в очах Сой змінився фіолетовим. Юліс уже розумівся на цих відтінках. Кожна зміна настрою у савіян викликала відповідне забарвлення зіниць. Фіолетовий колір означав смуток.

Юліс швидко вдягнувся, прощально махнув рукою і подався до кубічної пластмасової будівлі, дахи якої палахкотіли під перехресним промінням.

Русалка… Він згадав, як Сой допитувалася, що таке русалка. Пояснював довго і плутано. Вона так і не зрозуміла, гадаючи, що це дівчина, яку Юліс покинув на далекій Землі.

Худорлявий, завжди заклопотаний Пен чекав його з нетерпінням.

— Нарешті! — зраділо вигукнув він. — Ходім, я дуже поспішаю.

Вони спустилися східцями до крихітного майданчика, де стояв орнітоптер.

Пен подобався Юлісу своєю невгамовною вдачею. Цей юнак, — а втім, як на земні поняття, йому було вже за тридцять, — здається, не відав, що таке втома. Юліс ще ніколи не бачив його десь на відпочинку. Навіть у перші дні перебування Юліса на Савіі, коли Пену доручили бути його гідом, він частенько забував про свого підшефного і заглиблювався у якісь підрахунки. На цей випадок він не розлучався з нейрографом.

Ось і тепер, як тільки вони сіли в кабіну, Пен мерщій натягнув на голову чудернацьку шапочку і поклав перед собою свого кишенькового секретаря.

— Якби можна було красти час, я, мабуть, став би злодієм…

— Може, ти все ж таки скажеш, куди й для чого ми летимо? — поцікавився Юліс.

— Хіба я й досі не казав? — щиро здивувався Пен. — Пробач. Ми прийняли сигнали. Не розумієш? З Космосу… Ні, не сьогодні, ось уже кілька місяців чуємо щодня…

— Он як! — скрикнув Юліс. — Ви розшифрували їх?

— В тім-то й річ, що ні. Ми б’ємося над цією загадкою стільки часу — і ніякісінького пуття.

Орнітоптер плавно опустився поблизу велетенського радіотелескопа. Білосніжна тарілка досягала в діаметрі не менше як сто метрів, металеве мереживо башти глибоко занурювалося в небо. Побіля підніжжя стояв будиночок, який нагадав Юлісу бачену колись у старовинних фільмах казахську юрту. Як і у всіх будівлях савіян, у ньому не було ні вікон, ні дверей. Пластмасові стіни були прозорі лише зсередини. Як тільки Пен і Юліс наблизилися впритул до них, стіни розсунулися, пропускаючи людей в приміщення.

Навколо столу, на якому стояв круговий відеофон, сиділо кілька чоловік. Юліс знав одного Діо, батька Сой, решта були незнайомі…

Привітавшись, Діо сказав:

— Мабуть, Пен уже розповів тобі про наші труднощі. Ми запросили тебе на пораду, хоча ти й не спеціаліст у цій справі. Сигнали з іншого, невідомого нам світу. Ти ж народився далеко за межами Савії… Наша логіка поки що безсила. Можливо, ти чимось зарадиш. Адже мислення, попри всю свою схожість, безперечно, має й певну відмінність… Це не Земля. Твій капітан залишив нам свій код…

— Земля ще не може посилати спрямовані імпульси на таку відстань, — зауважив Юліс. — На шляху дуже сильне магнітне поле.

Ніхто не сумнівався, що це сигнали розумної істоти. Вони линули з району зірки Лон-Гея, яка значилась на земних картах під назвою Тау Кита. Через абсолютно рівні проміжки часу невідомий адресат посилав один і той же радіокод. Ні, тут помилки не могло бути. Це не шепіт міжзоряного водню, не голос космічного “немовляти”, яке щойно народилося в неуявній далині Всесвіту. Це, нарешті, й не безупинний “гуркіт” із сузір’я Акса (пізніше Юліс довідався, що так савіяни називають сузір’я Лебедя), де вже мільйони років буяє грандіозна катастрофа. Ні, в сигналах, що долинали сюди з району Тау Кита, була осмислена закономірність, яку треба збагнути…

Такі думки мучили Юліса відтоді, як він сказав Діо, що його розум теж не в силі відшукати ключ до таємничих сигналів. Звичайно, ніхто йому не дорікнув, Діо навіть перепросив за клопіт, та все ж Юліс помітив на обличчі одного з математиків розчарування. Хлопець зрозумів, що, перш ніж звернутися до нього, вони довго і задаремно билися над розгадкою сигналів, і він, народжений іншим світом, був останньою їх надією.

Зараз Сой вела його в танцзал. Вона давно вже обіцяла повести його сюди, та все якось не випадало нагоди. Юліс уже знав, що це не просто приміщення для розваги, а водночас і школа, і театр. Юнаки й дівчата виходили на сцену незалежно від того, були в залі глядачі чи ні. Танець виконувався, насамперед, для себе. Обов’язкові заняття вже змалечку виховували в юних савіян почуття гармонії руху, світла і звуку. Але раз на рік гігантський танцзал заповнювали глядачі, і кілька днів тривали змагання. Початок цієї традиції давно вже загубився в глибині століть.

По дорозі Юліса знову заполонили думки про загадкові сигнали. О, як би він хотів допомогти! Та й зрештою, час уже до чогось братися — роль туриста обридла. Може попроситися на Грутан? Вчені довели, що для енергетичного балансу Савії потрібне ще одне штучне сонце. Там небезпечно — навряд чи візьмуть землянина…

Сой розцінила його мовчання по-своєму. Вона несміливо торкнулася пальцем його плеча і сповільнила ходу.

— Тобі нудно зі мною? Ти весь час якийсь… замислений… байдужий…

Юліс помітив у її очах приховану тривогу і лагідно пригорнув до себе дівчину.

— Ти маєш чуйне серце, та воно помиляється. Просто мене непокоїть загадка сигналів. Розумієш, як важливо знайти до них ключ?

Швидко-швидко голубіли її очі.

— А байдужим біля тебе може бути хіба що камінь. Сой ніжно діткнулася щокою його плеча.

— Мені подобається, коли ти смієшся. Ми, савіяни, не вміємо цього робити.

Сой трохи помовчала, затим в її голосі знову забриніла стурбованість:

— А все ж ти змінився… Змінився відтоді, як, пам’ятаєш, ми вперше побачилися біля озера Грат. Це було невдовзі перед тим, як “Серп” стартував на Землю.

— Не вигадуй, люба русалко! — вигукнув Юліс, відчуваючи, як якийсь невідомий щем болісно стискує йому серце. — Чим же я так змінивс’я? Ану!

І він, як пустотливий хлопчисько, крутнувся на одній нозі.

— Мені важко пояснити, — задумливо відповіла Сой. — Це — як перед бурею: ще нічого навкруги не змінилося, але щось уже віщує її наближення…

— Пусте! — Юліс помітив, що сказав це надто голосно.