У КОСМОСІ ЦЕ МОЖЕ СТАТИСЯ
Я познайомився з Євгеном Серафимовичем Велтистовим, коли до п’ятиріччя польоту Ю. О. Гагаріна письменник готував серію нарисів, присвячених героям перших космічних польотів і творцям космічної техніки. Збираючи необхідні матеріали, Велтистов зустрічався з визначними людьми наших днів: ученими, конструкторами, космонавтами. Наслідком зустрічей стали документальна повість “Залізний рицар”, фантастична повість “Ковток Сонця”, багато нарисів. У них автор розповідав про працю вчених та інженерів, які розв’язували найскладніші проблеми розвитку науки й техніки, заглянув у наш завтрашній день.
Нова казка Є. Велтистова “Мільйон і один день канікул” розповідає про незвичайні канікули школярів серед зірок, де один день може дорівнювати тисячам земних років.
Корабель “Вікторія”, в якому летять троє п’ятикласників на зустріч із батьками, що працюють у Далекому космосі, потрапляє в сферу тяжіння невидимої зірки — “чорного карлика”, або “чорної діри”. З пасажирами корабля відбуваються дивовижні пригоди, вони зустрічають себе “вчорашніх” і “завтрашніх”…
Чи можуть бути насправді, а не в казці, такі незвичайні обставини, такі дивні перетворення часу й простору? На Землі — ні! А в космосі, в тих його далях, куди сьогодні заглядає лише око земного радіотелескопа, куди космонавти на борту орбітальних станцій з високою точністю спрямовують свої телескопи, — там, кажуть сьогодні вчені, це може статися. Це може статися в майбутніх космічних польотах на кораблях, що летять із швидкостями, близькими до швидкості світла, приблизно триста тисяч кілометрів за секунду.
У сучасній науці є гіпотеза, за якою зірка, досягнувши певного віку, може вибухнути. При цьому частина її маси може розлетітися, а друга частина — стиснутися до дуже малого об’єму. Навколо такої зірки виникне потужне поле тяжіння, або гравітації, яке не випромінює фотонів — видимого світла. Зірка для нас погасне.
Але матерія нікуди не зникне. Вона залишиться у вигляді потужного, гравітаційного поля — утвориться “чорна діра”.
Якщо це була подвійна зірка, якщо поряд з погаслою зіркою, досить близько від неї, є інша зірка, то світло цієї зірки падатиме в “чорну діру”. При цьому виникає ударна хвиля, яка посилатиме у простір рентгенівське випромінювання.
Саме оце рентгенівське випромінювання ми з космонавтом Петром Климуком ловили на борту орбітальної станції “Салют-4” за допомогою двох рентгенівських телескопів. Ми дослідили п’ятнадцять рентгенівських джерел і одержали цікаві результати, які, можливо, підтвердять гіпотезу існування “чорних дір”.
Астрофізичні дослідження зокрема і з борту космічних орбітальних станцій дадуть нашій науці нові дані про закони розвитку й життя Всесвіту.
Нові відкриття наших днів, неймовірні обставини казки двадцятого століття дають змогу письменникові Є. Велтистову вільно й легко розповідати про складні речі. Здавалося б, проста тема повісті-казки “Гум-гам”: чому кожна людина повинна вчитися. Але хлопчик Максим, герой повісті, перш ніж дійти такого висновку, переграв у різні дивовижні ігри, побував на Блакитній планеті, де зупинився час, переконав свого друга Гум-гама, що тільки знаюча людина може натискати на кнопки складнбї машини…
У казках Є. Велтистова юні читачі, які входять у світ пізнання, можуть ознайомитися з багатьма сучасними проблемами. А коли подорослішають, то відкриють для себе й інші фантастичні твори цього автора, які здобули читацьке визнання: “Електронік — хлопчик із чемодана”, “Рессі — невловимий друг”, “Переможець неможливого”.
В. СЕВАСТЬЯНОВ,
льотчик-космонавт СРСР,
двічі Герой Радянського Союзу
МІЛЬЙОН І ОДИН ДЕНЬ КАНІКУЛ
У наші дні, коли космос заселений людьми і Землю, мов блакитне макове зернятко, виразно видно з далеких планет, коли щодня зграї ракет відлітають із Землі в океан порожнечі й повертаються назад, важко уявити собі зникнення космічного корабля. Та ще й такого корабля, як “Вікторія”!.. “Вікторія”, окраса зоряного флоту, фантастичний птах з гордо піднесеним вперед дзьобом, здійснювала стрибки в Ближній, Далекий і Кінцевий космос, її сіро-сталеві боки й крила відполірував вітер різноколірних зірок; її гострий шпиль пронизував порожнечу з безтурботною легкістю голки, що прослизає крізь клапоть тканини. Двигуни точно виводять “Вікторію” до найвіддаленішої цілі, і гігантський лайнер причалює з обережністю шлюпки в порту незнайомої планети, біля космічної станції чи біля порога одномісного корабля астронавта, загубленого серед зірок.
Сотні історій в судновому журналі про близькі й далекі рейси “Вікторії”.
Та ця розповідь — про останню подорож, коли корабель, потрапивши в біду, виявився гідним свого славетного імені-девізу: “Перемога”! У космосі все перед очима, ніби в акваріумі. Телескопи, станції, супутники, кораблі вивчили зоряний світ аж до найдрібнішого “гвинтика”. І жоден майстер небесної механіки не міг, ясна річ, передбачити, що першокласний пасажирський лайнер зникне колись у безконечності через таємного мешканця трюмів, точніше — через звичайного гризуна. Проте в цій історії чимало дивовижного. І що ще важливо: “Вікторія” уточнила рух Стріли часу: люди гостріше відчули, куди націлений наконечник цієї Стріли, побачили різницю між минулим і майбутнім Землі.
“Вікторія”, злетівши, набирала швидкість. Перед стрибком у Далекий космос.
У великому напівтемному залі, накритому прозорим куполом, нічна пітьма й півсвіту зірок. Зовсім близько золоті яблука зірок — світні плоди на невидимих нитках. Здається, простягнеш руку, обірвеш нитку — і вогненна куля впаде в бездонний колодязь, розсипаючи іскри, холонучи на льоту. Зорі — поряд і… ген далеко. Тож величезною бачиться з купола туманно-блакитна Земля.
Три пасажири на палубі для прогулянок — п’ятикласники лісової школи Алька, Карен та Олег — уперше піднялися над планетою. А втім, вони вже не школярі, а вільні люди, бо сьогодні перший день канікул.
Батьківський День буває раз на рік. Де б не працювали батьки школярів — на гірських льодовиках, на дні океану, в марсіанській пустелі, в зоряному патрулі, — до них обов’язково пливуть, їдуть, летять їхні діти. І немає такої точки ні на Землі, ні в усьому Всесвіті, куди не зможуть прибути у призначений час син або дочка. А коли батько й мати перебувають у найвіддаленішій галактиці, в Кінцевому космосі, куди не прорвешся за день, зустріч призначають на півдорозі до Землі.
У Кінцевому космосі, на останній космічній станції, працювали батьки Карена й Олега. І Альчина мати. Зараз їхній корабель “Альфа” теж зробив стрибок у Далекий космос — назустріч дітям.
Вирушаючи в подорож, Алька сказала:
— Порахую, скільки в світі зірок.
Карен усміхнувся:
— Це наївно: світ безкраїй. Головне — побачити нове!
— А я намалюю те, чого ніхто ніколи не бачив, — подумав уголос Олег.
Та всі вони, звичайно, думали про космос.
Далекий космос Карен уявляє так: незабаром увійде він з товаришами до залу космічної станції” побачить такі знайомі обличчя, що снилися йому цілий рік, і мама кинеться назустріч, пригорне його, а батько покладе руку на плече і з першого погляду зрозуміє, що син змужнів за довгий рік.
Тільки до Альки не підійде батько — він загинув у Кінцевому космосі.
Карен озирнувся на товаришів.
Олег малює світловим олівцем на склі тигра. І хоча на небозводі такого сузір’я немає, зірки точно лягли на малюнок: тигр пильно дивиться зеленим і жовтим очима. Тигр зовсім живий, дуже земний, він, звичайно, сподобається батькам.
А от Алька не згадує ні про що. Стрибає собі по темних квадратах підлоги з відблиском зірок. Начебто тільки у неї в усьому Всесвіті почалися літні канікули.
Спалахнуло світло. Величезна Земля затуманилася за склом. Тигр підсліпувато примружився. На палубу корабля вийшов Пап. Немов намісник земного сонця в космічній ночі: руда копиця волосся над блакитним комбінезоном. Це вихователь п’ятикласників на час їхнього Батьківського Дня, а насправді штурман корабля Павло Андрійович Прозоров, або просто Пап.
— Аборигени! Земляни! — весело сказав Пап. — Ви бачите знайому картину: Земля, Сонце і таке інше… З того “іншого” робимо висновок, що Всесвіт в основному складається із зірок. Ясно? — спитав він, оглядаючи свою команду.
— Ясно. Урок природознавства, — байдуже парирувала Алька.
— А зараз перевіримо на приктиці, — натхненно вів далі Пап.
Діти мовби й не чули його. Пап відчував себе звичайним учителем. Він, зоряний штурман, цілий день мусить дресирувати цих товстошкірих землян. Називається “навчальна практика”, а насправді — дитячий садок у космосі. Безглузда вигадка якихось професорів, котрі, певно, ніколи не залишали планети.
Олег, не звертаючи уваги на Папа, намалював над тигром старовинну хатинку із завитком диму з комина, і тигр одразу перетворився на домашнього котика, який визирає крізь відчинені двері.
Пап, глянувши на малюнок, гостро відчув, як скучили діти за домівкою, за своїми близькими. Але де їхня справжня домівка? На Землі — в лісовій школі чи в космосі — біля батьків?
— Попереджаю, — суворо промовив учитель, — скоро буде кидок у Далекий космос.
