Зденек Вольний
ПРЕЛЮДІЯ
Повість
День, коли помер перший марблюд, був дивовижний: ясно-ультрамариновий і безкраїй. Пахнув догасанням літа.
Петр Манек, увійшовши до приземкуватої лікарняної споруди, стяг з голови каптур, примружившись, поглянув у довгий коридор. Відчинені двері праворуч вели до картотеки, а з протилежного боку, з радіологічного відділення, випурхнула молодесенька сестричка, тягнучи за собою пилосос.
Пісок тут проникає скрізь, спало йому на думку, можливо, й до операційної зали. Дарма що вентиляція обладнана якісними фільтрами.
Манек перепинив дівчину і спитав, де він може побачити директора.
— Директора як такого в нас немає, — пояснив йому чоловік з плечима борця, підводячись з-за масивного столу: — Я — головний лікар.
Міцна, м’язиста шия на плечах, у подиху добре чути запах алкоголю. Рука, простягнута Петрові, була геть волохата, темне волосся на ній контрастувало з невиразною рідкою чуприною.
— Ви запізнилися. Уже сконав, — чоловік важко опустився у крісло.
Петр вибачливо знизав плечима:
— Мене відрядили одразу, тільки-но надійшло повідомлення. — І він кивнув на пом’ятий портфель під ногами, що мав засвідчити його квапливе збирання, коли в дорогу береться лише найнеобхідніше.
— Я викликав фахівця-ветеринара ще три дні тому, — сказав головний лікар низьким, нутряним голосом. Перехопив Манеків погляд, звернений у куток кімнати: — В пустелі ви знайшли б іще більші кактуси.
Цей екземпляр сягав аж до стелі. Гладенький, темно-зелений і м’ясистий, як і його господар.
— Я справді вирушив одразу, найближчим рейсом!
Безглуздо, що взагалі доводиться пояснювати. Хіба вони не на краю Всесвіту, звідки людина вже летітиме хіба що в прірву, в темряву, в невідомість? Стратоплан прилітає сюди лише раз, а влітку — двічі на тиждень. Ідеальний, можна сказати, край світу. Робінзон Крузо почувався б тут як удома.
— Мусите задовольнитись моїми послугами, — сказав Манек. — Професор Кольцов, якого ви так хотіли побачити, на жаль, не міг знайти часу.
Хто б у подібній ситуації вибачив недолугу іронію?
— Не в титулах, нехай йому чорт, справа. Ви ж не в університет приїхали. — Доктор Вишинський закопилив товстелезні губи: — До речі, ви бодай раз бачили марблюда?
— Марблюдів досліджував професор Кольцов у нас на станції, тож певний досвід їх лікування маємо, — відповів Петр спокійно.
— Марблюд з’явився тут, у пустелі, — буркнув доктор Вишинський, повівши могутньою шиєю, — а не на дослідних станціях. Затямте це собі.
Петр мовчав. Здогадувався, що істина десь посередині. Дикі марблюди справді відрізнялися, і кожне їхнє покоління виявляло дедалі більшу життєздатність та пристосовуваність. Їхня поява залишалася поки що таємницею і ставала ще загадковішою в міру того, як обростала новими припущеннями.
— Свої міркування тримайте при собі, — головний лікар знову скривив товсті губи. — Що ж, ходімо.
Петр підняв пухкого портфеля й рушив до дверей.
— Портфель, мабуть, в анатомці не знадобиться, — підколов його Вишинський і вивалився у коридор.
Петр збіг слідом за ним на перший поверх. Перед дверима Вишинський поклав палець на якусь кнопку, й апарат, ідентифікувавши його відбитки, дав сигнал: двері відчинилися.
Під стелею приміщення, викладеного сніжно-білими кахлями, спалахнули натрієві люмінесцентні лампи. Посередині лежала величезна дохла тварина, яку ніхто інакше не називав, як марблюд.
Справжнісінький Camelus martis, Петр оглянув його швидким поглядом. З віддалі трьох метрів здавалося, що важить він добрих півтонни. Явно найбільший з усіх, яких Петр раніше бачив. Для ветеринара з дослідницької станції це вже щось значило.
— А як ви його сюди затягнули? — Петр поглянув на вузький прохід.
Вишинський кивнув головою:
— Навпроти двостулкові двері, що ведуть у двір, чи, як ми тут кажемо, до еспланади. Приміщення обладнувалося під склад медикаментів, а не під анатомку. Та люди творять, життя перетворює.
Манек хутко зиркнув йому в вічі, проте на підпухлому обличчі Вишинського не прочитав нічого, що б дало йому ключ до лікаревих слів.
— Перевдягніться, — провадив далі Вишинський своїм рівним, глибоким голосом, — візьміть халат і будьте якнайобережніші. Я вас дуже прошу.
— А протокол? — запитав Манек.
— Я писатиму.
Петр одягнув щільні еластичні рукавиці й схилився над продовгуватою головою тварини. Її вирячені, червоні очі блищали, мов скляний привид близької біди.
— Правою педаллю можете підняти стіл на потрібну вам висоту, — сказав Вишинський.
— А коли, власне, здох цей марблюд? — запитав Петр.
— Учора, о шістнадцятій сорок одна центрального часу, — мовив головний лікар і майже вибачливо додав: — До такого анатомування ми не готові.
Петрові вперше доводилося самому робити розтин, дарма що на станції працював уже чотири роки. Подеколи, звісно, й там мерли марблюди, хоч були досить міцними. Жодна інша тварина взагалі не виживала в цих умовах.
Добравшись до нутрощів, у череві Петр угледів зеленаву кашку з духом гнилизни. У ній було значно менше води, ніж, скажімо, в нутрощах корови, але для марблюда це було нормально. Загадка, чому люди не витримують без води так довго, як марблюди, чи — на Землі — верблюди, пов’язана не з кількістю води у шлунку. Якщо внаслідок випаровування через потові залози та дихальні органи марблюд втрачає четвертину ваги, то кров його гусне лише на десять відсотків. Людина ж у подібній ситуації втрачає третину води у крові, і загусла рідина струмує в організмі так повільно, що вже не може регулювати температуру тіла й забезпечувати життєві функції.
Манека насторожило серце. Воно було якогось ціанозного, синювато-фіолетового кольору. Значуще озирнувся на Вишинського, той кивнув. Зміну забарвлення Петр спостеріг іще на деяких слизових оболонках, але вже більше не звертав на це уваги.
Завершили розтин, узявши зразки для мікробіологічного аналізу. Коли Манек випростався, то від утоми аж похитнувся. Стягнув рукавиці.
— Що це? — раптом спитав Вишинський, вказуючи пальцем на Манекову ліву долоню.
— Мабуть, зачепив себе скальпелем, — відказав Петр, роздивляючись ранку. — Відбувся малою кров’ю, як то кажуть, після такої різанини…
— Негайно обробіть її, — звелів Вишинський. — Покиньте все тут, — він кивнув на забруднений халат, — поруч душова і дезинфекційна.
— Ви геть нічого не лишаєте для фатуму, — втомлено мовив Петр.
— Анічогісінько, — рішуче потвердив Вишинський, а Манек уперше відчув до цієї гори м’яса щось на зразок симпатії.
Їдальню архітектор забарвив у жовті, зелені, сині тони, знаючи, що вони підбадьорюють і знімають психічну втому. Зала була порожня, і Петр лише тепер усвідомив, як довго тривало анатомування.
Тільки-но Манек поклав на стіл прибор, як до їдальні забіг дрібний чоловічок з довгим, густим, темним волоссям.
— Доктор Гулар проходить у нас інтернатуру, — відрекомендував його головний лікар. — Ви з ним швидко порозумієтесь.
В останньому реченні, здавалося, був якийсь натяк.
— Дені, — усміхаючись, кудлатий потис Манекові руку. — Колись я справді був інтерном, але тепер усі все робимо разом. Хіба що з марблюдами ще не мав справи.
Не так уже й важко було здогадатися, куди він хилить.
— І знаєте чому? — спитав він нарешті по невеликій паузі.
— Дещо знаємо, — неохоче промимрив Вишинський. — Знайди мені П’єтро й приходьте обидва нагору.
П’єтро Альтафіні — це насамперед чорні окуляри, що дивилися вниз із двометрової висоти. Манек відчув на собі його бистрий погляд, але окрім привітання не почув нічого.
— Лікар Денопулос у відпустці, — сказав головний лікар, вмощуючись за своїм масивним робочим столом. У кутку, здавалося, їх підслуховував кактус. — Тож ті, що тут сидять, це всі.
— Само собою, — нетерпеливився Гулар, зберігаючи, однак, чемність.
— З результатами анатомування, — суворо провадив Вишинський, — вас ознайомить колега Манек.
— Н-ну, так… — забубнів зненацька заскочений Петр. — Якщо протокол готовий…
— Будь ласка, — кивнув головний.
— Маймо однак на увазі, — спромігся нарешті на слово Манек, — що поки не отримаємо результатів мікробіологічного аналізу, мусимо сприймати все лише як здогад. Як робочу гіпотезу, — додав він, розгублено посміхаючись. Краєм ока помітив, як Гулар зреагував на цей його усміх. — Це був один з найздоровіших марблюдів…
— Тому й помер, — докинув Альтафіні. Гулар хихикнув.
— Помер від задухи. Від недостатності кисню у крові. Ознаки ціанозу очевидні. В основному на серці та слизових оболонках. Гадаю, можливі дві причини. Перша — марблюд отруївся, або ж його отруїли…
— А друга? — Дені Гулар пошкрябав пальцем підборіддя, підскакуючи у кріслі.
— Теоретично не виключене, — провадив Манек, — зараження якимись мікроорганізмами: вірусом чи бактеріями. Так, унаслідок паразитування вірусів на певних клітинах може утворюватись токсин, який зв’язуватиметься з червоними кров’яними тільцями міцніше, аніж кисень; отже, кисень не переноситиметься кров’ю по тілу…
— Зрозуміло, — знову втрутився Альтафіні, — вам відомі такі організми?
Манек завагався й непевно похитав головою. Зиркнув на Вишинського, замисленого, майже відсутнього.
— Я кажу не про те, що ми практично винищили хвороботворні мікроби, — Альтафіні сидів рівно, чорні окуляри надавали його постаті якоїсь закам’янілої елегантності. — Пропоную лише зупинитись передусім на хімічній версії.
— Нема взагалі потреби зупинятися поки що на будь-якій версії, — знизав плечима Манек. — Завтра отримаємо значно повніші дані.
