Роже Ґародi

Основоположні міфи ізраїльської політики

ВСТУП

Ця книга — історія єресі, що полягає в буквальному та вибірковому прочитанні текстів Священного Писання з метою зробити з релігії знаряддя політики. Це смертельна хвороба кінця нашого століття, що я вже визначив у моїх книгах, спрямованих проти різних форм фундаменталізму.

Я боровся з нею в середовищі мусульман у книзі "Велич і занепад Ісламу" з ризиком розсердити тих, кому не подобається, коли я говорю, що "ісламізм — це хвороба Ісламу".

Я боровся з нею в середовищі християн у книзі "До релігійної війни" з ризиком розсердити тих, кому не подобається, коли я говорю, що "Христос Павла — це не Ісус".

Я борюся з нею сьогодні в середовищі жидів у книзі "Основоположні міфи ізраїльської політики" з ризиком викликати на себе громи й блискавки ізраїльських сіоністів, яким не сподобалося вже, що сказав про них рабин Хірш:

"Сіонізм хоче визначити жидівський народ як національну спільність… Це єресь".

Джерело: “Вашингтон пост", 3 жовтня 1978 р.

Що таке сіонізм, який я засуджую (але не жидівський народ) в моїй книзі? Він часто давав визначення самому собі:

1. Це політична доктрина.

"З 1896 року сіонізм співвідносить себе з політичним рухом заснованим Теодором Герцлем".

Джерело: Енциклопедія сіонізму і Ізраїлю. Герцль Пресс, Нью-Йорк, 1971, т. II, с. 1262.

2. Це націоналістична доктрина, породжена не юдаїзмом, а жидівським націоналізмом XIX століття.

Засновник політичного сіонізму Герцль не заявляв про себе як про релігійну людину: "Я не підкоряюся релігійним імпульсам".

Джерело: Т. Герцль. Щоденники (Спогади). Вид. Віктор Голланч, 1958, "Я агностик", с. 54.

Герцль не виявляв особливого інтересу до "Святої землі": заради своїх націоналістичних цілей він готовий був погодитися на Уганду або Лівію, Кіпр або Аргентину, Мозамбік або Конго (там же).

Але перед обличчям опозиції з боку своїх друзів юдейської віри він усвідомив значення "могутньої легенди", як він назвав її 9 червня 1895 року (Щоденники, т. I, с. 56), що являє собою "заклик до об'єднання непереборної могутності".

Джерело: Т. Герцль. Жидівська держава, с. 45

Як політик-реаліст, він не міг ігнорувати це мобілізуюче гасло. І переводячи "могутню легенду" про "повернення" в площину історичної реальності, Герцль проголосив:

"Палестина — наша незабутня історична батьківщина… одна ця назва буде потужним закликом до об'єднання нашого народу".

Джерело: Т. Герцль. Жидівська держава, с. 209.

"Жидівське питання для мене не є ні соціальним, ні релігійним… Це національне питання".

Це колоніальна доктрина.

І в даному випадку ясно виражався Т. Герцль не приховуючи своїх цілей: на першому етапі створити привілейовану компанію під заступництвом Англії або будь-якої іншої держави чекаючи створення "Жидівської держави". Тому він і звернувся до того, хто показав себе фахівцем у такого роду операціях: до колоніального ділка Сесіля Родса, який зумів на базі своєї компанії колонізувати Південну Африку, одна із частин якої стала носити його ім'я — Родезія.

Теодор Герцль писав йому 11 січня 1902 року:

"Я прошу Вас надіслати мені лист і підтвердити, що Ви прочитали мою програму та схвалюєте її. Ви запитаєте, чому я звертаюся до Вас, пане Родс? Тому що моя програма — це колоніальна програма".

Джерело: Т. Герцль. Щоденники, т. III, с. 105.

Політична, націоналістична, колоніальна доктрина — такі три характерні риси політичного сіонізму, що восторжествував на Базельському конгресі в серпні 1897 року. Т. Герцль, його геніальний засновник, політик макіавеллієвського штибу, мав право сказати по закінченні цього конгресу: "Я заснував жидівську державу".

Джерело: Т. Герцль, Щоденники, с. 224.

Півстоліття тому в результаті цієї політики, що у точності здійснювали його учні, його методами та відповідно до його політичної лінії, була створена (після Другої світової війни) держава Ізраїль.

Але це політичне, націоналістичне та колоніальне підприємство ні якою мірою не випливало з віри і духовності жидів.

Одночасно з Базельським конгресом, що не зміг відбутися в Мюнхені (за первісним планом Герцля) через опозицію з боку німецької жидівської громади, в Америці відбулася Монреальська конференція (1897 р.), на якій за пропозицією рабина Ісаака Мейєра Уайза, самого поважного жидівського діяча тодішньої Америки, була прийнята резолюція, яка радикальним чином протиставила два прочитання Біблії: етнополітичне — у сіоністів і духовно-універсалістське — у пророків.

"Ми повністю відкидаємо всяку ініціативу щодо створення Жидівської держави. Спроби такого роду виявляють помилкове розуміння місії Ізраїлю… яку першими проголосили жидівські пророки… Ми стверджуємо, що мета юдаїзму не політична, не національна, а духовна… Вона спрямована в месіанську епоху, коли всі люди усвідомлять свою приналежність до однієї великої спільноті і створять Царство Боже на землі ".

Джерело: Центральна конференція американських рабинів. Щорічник, VII, 1897, с. XII.

Руфус Лірсі резюмував першу реакцію жидівських організацій — від Асоціації рабинів Німеччини до Альянс Ізраєліт юніверсель де Франс, Ізраїльського альянсу Австрії і жидівських асоціацій Лондона.

Ця опозиція політичному сіонізму, надихаючись прихильністю до духовності жидівської віри, не переставала проявлятися і по тому, як після другої світової війни, використавши в черговий раз ООН, суперництво між державами і, насамперед, безумовну підтримку США, ізраїльський сіонізм затвердився як пануюча сила і завдяки своєму лобі змінив тенденцію на зворотну, так що навіть у громадській думці восторжествувала ізраїльсько-сіоністська політика сили, а не прекрасна традиція пророків. Однак заглушити критиків великих духовних особистостей не вдалося.

Мартін Бубер, один із самих великих жидівських глашатаїв цього століття, все життя до самої своєї смерті в Ізраїлі не переставав викривати виродження релігійного сіонізму в політичний. Він заявив у Нью-Йорку:

"Почуття, яке я відчував 60 років тому коли я вступив до сіоністського руху, у сутності те ж, що й сьогодні, я сподівався, що цей націоналізм не піде шляхом інших — почавшись із великої надії, але потім він деградував і навіть насмілився назвати себе, за прикладом Муссоліні, священним егоїзмом, начебто колективний індивідуалізм може бути більш священним, чим індивідуальний. Коли ми повернулися до Палестини, вирішальний запитання було таке:: чи хочемо ми прийти сюди як друзі, брати, члени співтовариства народів Близького Сходу або як представники колоніалізму та імперіалізму?

Протиріччя між метою і засобами її досягнення розділило сіоністів: одні прагнули одержати від великих держав особливі політичні привілеї, інші, насамперед молодь, бажали лише, щоб їм дозволили працювати в Палестині разом з їхніми сусідами заради Палестини і її майбутнього…

Не завжди все йшло гладко в наших відносинах з арабами, але, загалом, між жидівськими і арабськими селами були добросусідські відносини. Ця органічна фаза устрою в Палестині тривала до епохи Гітлера.

Це Гітлер виштовхнув до Палестини маси жидів, а не еліту, що приїхала туди влаштувати своє життя та підготувати майбутнє. На зміну виборному органічному розвитку прийшла масова імміграція, а разом з нею необхідність знайти політичну силу для її безпеки… Більшість жидів зволіло вчитися в Гітлера, а не в нас… Гітлер показав, що історія йде не дорогою духу, а дорогою сили, і якщо в народу досить сил, він може безкарно вбивати. Така ситуація, з якою нам доводиться боротися… У "Виході" ми пропонуємо, щоб жиди та араби не лише співіснували, але й співробітничали. Це зробило б можливим такий економічний розвиток Близького Сходу, завдяки якому цей регіон зміг би внести колосальний, значний внесок у майбутнє людства".

Джерело: "Джуїш Ньюслеттер", 2 червня 1958 р.

Звертаючись до XII сіоністського конгресу в Карлсбаді 5 вересня 1921 року, Бубер сказав:

"Ми говоримо про дух Ізраїлю й віримо, що ми не схожі з іншими народами. Але якщо дух Ізраїлю не більше ніж синтез нашої національної самобутності, не більше ніж гарне виправдання нашого колективного егоїзму, перетвореного на ідола, то ми, ті хто відмовляється визнавати інших кумирів, крім Володаря Всесвіту, станемо такими ж, як і інші народи, будемо пити з тієї ж чаші, що й вони, і теж сп'яніємо. Нації не є вищою сутністю. Жиди більше чим нація, вони члени одного релігійного співтовариства.

Жидівська релігія втратила коріння, і в цьому суть хвороби, симптомом якої було зародження жидівського націоналізму в середині XIX століття. Ця нова форма спраги володіння землею є тим тлом, яким відзначено все, що сучасний національний юдаїзм запозичив у сучасного націоналізму Заходу.

Яке відношення до всього цього має ідея "богообраності" Ізраїлю? "Богообраність" означає не почуття переваги, а почуття призначення. Це почуття народжується не від порівняння з іншими, а в результаті покликання і відповідальності за виконання завдання, до чого увесь час призивали Пророки: якщо ви хвалитеся своєю вибраністю замість того щоб жити за волею Божою, це — злочин".