IЛЮЗIЇ АБО ПРИГОДИ МЕСIЇ МИМОВОЛI
Рiчард Девiс Бах
Перекладено за виданням: Richard Bach. Illusions. The Adventures of a Reluctant Messiah. — Delacorte Press / Eleanor Friede. New York, 1977.
© 1977 Richard Bach & Leslie Parish Bach. By arrangement with Delacorte Press / Eleanor Friede Books, a division of the Bantam Doubleday Dell.
З англiйської переклав Валерiй ГРУЗИН
OCR: Volodymyr Mykhayletskyy
1
1. I прийшов на землю Учитель,
що народився на святих просторах Iндiани
й зростав на таємничих пагорбах
на схiд вiд Форт-Уейна.
2. Учитель пiзнавав цей свiт
у громадськiй школi Iндiани,
а коли пiдрiс, опанував професiю
автомобiльного механiка.
3. А втiм, Учитель мав знання
i з iнших рук, i з iнших шкiл,
i також iз попереднiх своїх життiв.
Вiн пам’ятав про це, i та пам’ять
робила його мудрим i сильним,
i люди вiдчували його силу
й приходили до нього за порадою.
4. Учитель вiрив у свiй хист
допомагати й собi i всьому людству,
а що вiн вiрив сам, то й iншi
бачили його силу i приходили до нього
з надiєю загоїти свої недуги
та позбутись життєвих злигоднiв.
5. Вiрив Учитель, що кожна людина має право
думати про себе як про сина божого,
щиро вiрив, що саме так i є, отож
у майстернях та гаражах, де вiн працював,
завжди товпилися тi, хто прагнув
його науки та дотику його руки,
а на вулицях чекали юрби тих, хто сподiвався,
що, коли вiн їх минатиме, на них впаде його тiнь
i життя їхнє одразу змiниться.
6. День крiзь день майстри та власники майстерень
плекали надiю, що Учитель покине свiй iнструмент
i подасться геть, бо юрмились навколо нього
такi гурти людей, якi не залишали нi йому,
нi iншим механiкам мiсця
для лагодження автомобiлiв.
7. Врештi, так i сталося: подавсь вiн поза мiсто,
i почали називати його Месiєю i чудотворцем;
а що всi у це вiрили, то так воно й було.
8. Коли пiд час його розмови з людьми налiтала буря,
на голови слухачiв не падало жодної краплини;
i останнiй у натовпi чув його слова так же ясно,
як i перший, незважаючи на блискавки чи грiм у небесах.
I вiн завжди повiдав людям притчi.
9. I сказав вiн їм: «У кожному з нас закладено
силу нашої згоди бути здоровими чи хворими,
багатими чи бiдними, вiльними чи рабами.
Ми самi господарюємо цим, а не хто iнший».
10. I озвавсь один фабричний робiтник: «Легко вам говорити,
Учителю, бо ви маєте дороговказ, а ми — нi,
i ви не мусите так тяжко працювати, як мусимо ми.
Людинi конче треба працювати, аби здобувати
у цьому свiтi хлiб свiй насущний».
11. I правив Учитель у вiдповiдь:
«Колись давно на днi кришталево чистої рiчки
iснувало поселення живих iстот.
12. Мовчки сунула могутня течiя над усiма ними —
молодими й старими, праведними й грiшними,
линула течiя призначеним їй шляхом,
знаючи лише своє кришталево прозоре «я».
13. Кожна з iстот у свiй власний спосiб
мiцно чiплялася за якусь галузку чи камiнь
на рiчковому днi, опираючись течiї,
як навчилися вiд самого народження.
14. Та ось урвався терпець в однiєї з iстот:
«Втомилась я чiплятися, i хоча не маю змоги
побачити це на власнi очi, проте вiрю,
що течiя знає, куди вона прямує. Треба рушати,
i хай вона несе мене, куди захоче,
бо отак чiпляючись, загину я вiд нудьги».
15. Хихотiли обережнi, глузували з неї:
«Дурна ти! Тiльки-но спробуй одчепитись,
як ця, така люба тобi течiя, закрутить
тебе колесом i жбурне на камiння,
i загинеш ти вiд неї швидше, нiж вiд нудьги!»
16. Не зважила iстота на пересторогу i, глибоко надихнувши,
зринула нагору; одразу ж закрутило її колесом,
пожбурило на камiння.
17. Одначе згодом, коли та смiлива iстота
знов перестала чiплятись, пiдняла її течiя
iз самого дна i не товкла бiльше, i шкоди не завдавала.
18. А iстоти на днi, що мали її за чужу, заволали:
«Погляньте на чудо! Iстота, така ж, як i ми, а лiтає!
Ось Месiя, що прийшов нас усiх врятувати!»
19. I мовила пiдхоплена течiєю iстота:
«Не бiльший за вас я месiя. Рiка залюбки
зробить вас вiльними, тiльки насмiльтеся вiдчепитись,
тiльки насмiльтеся рушити з нею.
Наше справжнє покликання — вирушати в цю подорож,
зважитись на цю пригоду!»
20. Та ще гучнiше волали вони: «Спаситель!» —
i водночас ще мiцнiше чiплялися за камiння,
а коли поглянули вгору, то за тiєю iстотою i слiд пропав,
i, лишившись на днi самi, складали вони легенди про Спасителя».
21. I сталося так: коли Вчитель побачив,
що гурти людей навколо нього день у день
стають дедалi бiльшi числом i несамовитiшi,
вимагаючи, щоб вiн безперервно зцiляв їх,
повсякчас частував чудесами
i навiть пiзнавав їх та жив їхнiм життям,
вiн того ж таки дня подавсь на вершину гори
i там заходився молитись.
22. I мовив вiн у серцi своєму: «Боже осяйний,
коли воля твоя, хай ця чаша обминає мене,
звiльни мене вiд цього нездiйсненного завдання.
Не в змозi я жити життям бодай однiєї душi,
а їх десять тисяч волає, щоб чинив я так.
Я винен, що сам допустив таке.
Коли воля твоя, дозволь повернутися до моїх двигунiв
та моїх iнструментiв i дай менi змогу
жити так, як живуть iншi люди».
23. I прорiк йому голос на вершинi гори,
голос не чоловiчий i не жiночий,
не гучний i не тихий, але безмежно лагiдний:
«Не моя воля, а твоя хай здiйсниться.
Яка твоя воля, така й моя для тебе буде.
Iди своєю дорогою, як iншi люди,
i хай щастить тобi на землi».
24. Почувши це, зрадiв Учитель i красно подякував.
Спустився вiн з гори, мугикаючи собi пiд нiс
веселу пiсеньку механiкiв. А коли натовп
накинувся на нього iз своїм лихом i нещастям,
благаючи зцiлення, розради й чудес,
вiн тiльки всмiхнувся i лагiдно мовив: «Я йду од вас».
25. На мить занiмiв увесь той натовп з подиву.
26. I провадив Учитель: «Якщо людина повiдала Богу,
як хоче вона над усе помагати стражденному свiту,
хоч би чого їй це коштувало, i коли Бог прорiк їй
у вiдповiдь, що вона має робити, то чи повинна
людина чинити так, як їй було сказано?»
27. «Звiсно, що так, Учителю! — заволали люди. —
Втiхою буде для неї страждання вiд усiх тортур пекла,
коли так сказав сам Бог!»
28. «Навiть байдуже, якi це тортури чи
яке неймовiрно важке таке завдання?»
29. «Бути повiшеним — це честь, бути прибитим цвяхами
до дерева або спаленим живцем —
це слава, коли так сказав Бог», — вiдповiли вони.
30. «А як ви вчинили б, — кинув Учитель у натовп, —
коли б вам просто в обличчя прорiк Бог:
«Воля моя — бути тобi в цьому свiтi щасливим,
хоч як довго ти житимеш». Що тодi?»
31. I мовчав натовп, анi голосу, анi звуку не чути було
на схилах гори i в долинах, де вiн зiбрався.
32. I мовив Учитель у цю тишу: «На стежинi нашого щастя
вiднайдемо знання, заради якого обрали саме цей
час для свого життя. Ось чого я навчився сьогоднi,
тож i вирiшив нинi покинути вас,
аби йшли ви своєю стежиною, як вам заманеться».
33. I попрямував вiн своєю дорогою крiзь натовп,
i покинув їх, i повернувся до буденного свiту
людей i машин.
2
Дональда Шiмоду я зустрiв десь серед лiта. За чотири роки повiтряних мандрiв менi ще не випадало здибати iншого пiлота, який би промишляв тим, що i я, — перелiтав би за вiтром вiд мiстечка до мiстечка i продавав прогулянковi польоти на старенькому бiпланi — по три долари за десять хвилин у повiтрi.
Та одного дня, перебуваючи трохи на пiвнiч вiд Феррiса, що в штатi Iллiнойс, позирнув я вниз iз кабiни свого «Флiта» i побачив старенький «Тревел-ейр-4000». Бiлий iз золотистим лiтачок гарненько примостився собi на жовтаво-смарагдовiй сiножатi.
Я живу вiльним життям та, попри його принади, часом почуваєш себе самотнiм. Я поглянув на бiплан, якусь мить подумав i розважив — не буде нiякої шкоди, якщо я пiдсяду до нього. Скинувши оберти майже до холостих, я виконав повну глiсаду i ввiйшов у крен на посадку. Вiтер заспiвав у зовнiшнiх дротах, а старий двигун вiдгукнувся добрим, лагiдним «пок-пок-пок» — звуком, який народжується лише тодi, коли пропелер обертається вже за iнерцiєю. Аби краще роздивитися мiсце посадки, я виписав коло. Зовсiм близько пiдi мною зеленолистими джунглями шурхотiла кукурудза, зблиснула дротяна огор
