Валерій Волковинський
Нестор Махно: легенда і реальність
БУНТАР
26 жовтня 1888 року у родині Івана Родіоновича Махна та його дружини Явдохи Матвіївни в селі Гуляйполе народився п'ятий син. Наступного дня, як водилося, немовля охрестили у місцевій Христово-Воздвиженській церкві й нарекли Нестором. Саме тоді і з'явилася перша легенда про майбутнього селянського ватажка: під час обряду хрещення у батюшки раптом спалахнула риза, і він нібито вигукнув, що з малюка виросте розбійник, якого не бачив світ… Народ тоді свято вірив попам і майже не ставив під сумнів їхні передвіщання. Зараз би, певно, батьки звернулися до одного з численних гороскопів, який щонайдетальніше розповів би про майбутнє їхнього сина. Наприклад, про те, що людям, які народилися того ж дня, властиві протиріччя, вередливість, егоїстичність, агресивність; що вони також і гостинні, сміливі у своїх задумах. Щоправда, ніколи не відомо, що вчинять у тому чи іншому випадку і як з ними поводитися… Загалом же людям, які народилися у жовтні-листопаді, притаманні рішучість, спостережливість, організаторські здібності.
Життя Нестора Махна підтвердило багато з вищесказаного…
Слід зазначити, що досьогодні дата народження Махна часто вказувалася невірно: у більшості довідників зазначено, що він народився у 1889-му або в 1884 році. Очевидно, і сам він не знав дату свого народження, бо в різних анкетах писав: 27 жовтня 1889 року. І лише звернення до метричної книги реєстрації громадського стану Христово-Воздвиженської церкви, яка зберігається нині в Державному архіві Запорізької області, дозволило встановити точну дату.
Взагалі, про дитячі роки й дореволюційний період життя Нестора Махна написано багато нісенітниць як у закордонній, так і в радянській літературі. Так, білогвардійський публіцист Вєтлугін на початку 20-х років писав:
"Величезне промислове село - велике, жваве, багатотисячне - запам'ятало батька Махна ще п'ятнадцять років тому невисоким, кремезним блондином на посаді вчителя початкової школи. З сукуватим костуром, у вишитій українській сорочці вчитель сидів у своїй віддаленій хаті, вирощував вишні, невідомо чого навчав метких хохлят і несподівано для всіх одного літнього дня зарубав сокирою прибулого до школи предводителя повітового дворянства. Якісь сумбурні порахунки, якісь нез'ясовані образи… З того часу починається легенда про Махна. Спочатку його б'ють - нещадно, довго, вперто у волосному присутстві, потім вершать суд спеціальним присутствієм судової палати, потім у кайданах, із в'язниці у в'язницю, етапом у телячому вагоні кидають у Сибір. Махно не раз намагається втекти, але його ловлять, б'ють батогами, збільшують строки, а тим часом зріє-визріває хохляцька невгамована лють. У числі інших "керенок" він виривається з Сибіру навесні 1917 року".
За спогадами іншого білогвардійця, Герасименка (Махно назвав їх цілковитою вигадкою), юний Нестор за допомогою відомого анархіста Воліна опановує курс педагогічного училища і 1903 року дістає місце вчителя в одному із сіл Маріупольського повіту.
Існують версії, нібито Махно з дитинства разом з батьком різав свиней в Гуляйполі, що він убив свого брата, пограбував його… Сам же Махно так описав своє дитинство:
"Батька я не пам'ятаю, бо він помер, коли мені було лише 11 місяців. П'ятеро нас, братів-сиріт, один одного менше, залишилося на руках нещасної матері, яка не мала ні кола ні двора. Невиразно пригадую раннє дитинство, позбавлене звичайних для дитини ігор та веселощів, затьмарене сильними нестатками й прикростями, яких зазнавала наша сім'я, поки не піднялися на ноги хлопчики і не стали заробляти самі на себе. На 8-му році мати віддала мене в 2-у Гуляй-Польську початкову школу. Шкільні премудрості давалися мені легко. Навчався я добре… Взимку я навчався, а літом наймався до багатих хуторян пасти вівці або телята. Під час молотьби ганяв у поміщиків в арбах волів, одержуючи за це по 25 коп. в день".
…Так, час і місце народження людини завжди позначаються на її вдачі, певною мірою пояснюють, чому вона обрала той чи інший шлях у життєвому вирі…
У багатому селі Гуляйполе, де за часів дитинства та юнацтва Нестора дістали розвиток не лише сільське господарство, а й промисловість, торгівля, значна частина селян багатішала, а ті, хто сяк-так перебивався, подавалися на шахти Донбасу, заводи та фабрики Катеринослава. Це було перше покоління українського пролетаріату, яке ще не розірвало міцних зв'язків із селом. Мала Гуляйпільщина й ще одну особливість: тут частенько згадували про козацьку вольницю - героїчну Запорозьку Січ. Тож закономірно, що саме тут дістали підтримку анархістські ідеї. Але не ті, що їх пропагували Бакунін, Кропоткін та інші "батьки анархізму", а деформовані, наближені до рівня затурканої селянської маси. Вбити поміщика, поліцейського, відтак хоча б на день-два дістати волю - було заповітною мрією.
Багатодітна родина Махна була типовою для південноукраїнського села. Працювали тяжко, вставали рано-вранці, ледь зоря займалась, і кожний займався допізна своєю роботою. Чотири брати - Карпо, Омелько, Савка та Григорій - поблажливо ставилися до молодшого, Нестора, жили дружно. Як і сотням тисяч інших ровесників-селян, довелось їм служити в царській армії. Савка брав участь у російсько-японській війні, Омелько та Григорій - у імперіалістичній. У роки громадянської, коли часто брат йшов на брата, а син на батька, усі вони, крім Карпа, брали активну участь у махновщині. Усі зрештою й загинули, причому від руки тих, з ким "батько" воював: Омелька розстріляли гетьмансько-кайзерівські карателі, Карпа замордували білокозаки, Григорія вбили денікінці, а Савку - червоні.
Махно трудився змалечку - працював на полях поміщиків та колоністів, у малярній майстерні, купецькій лавці, і всюди конфліктував з хазяями, протестував проти спроб принизити його і, щоб помститися, шкодив, як тільки міг. "Це був справжній хорьок: мовчазний, замкнутий, - згадував про Нестора власник гуляйпільської крамниці Тупіков, - він похмуро дивився на всіх недобрим поглядом незвичайно блискучих очей. Він з однаковою недоброзичливістю ставився як до господаря, працівників, так і до покупців. За три місяці я зламав на його голові близько сорока дерев'яних аршинів: наша наука йому не йшла".
Однак бійки лише озлобили юнака, зробили його ще запеклішим. Всього натерпівшись, Нестор, щоб розвіяти нудьгу, рано почав пити, битися навкулачки з ровесниками. Дуже скоро він набув кепської слави - такий, як захоче щось, обов'язково украде або відбере силою. Ставши верховодою серед одноліток, полюбляв перебувати у центрі найгучніших сільських подій, хлібом його не годуй, аби бути на вустах у земляків. Побачивши якось аматорський спектакль. Нестор був настільки вражений, що й сам захотів стати актором. Дізнавшись, що на чавуноливарному заводі Кернера діє драмгурток, негайно побіг туди. "Одного разу, - розповідав керівник заводського гуртка Н. Зуйченко, - приходить до мене Нестор і просить прийняти в актори. Ну чого ж роздумувати… Смішити, так смішити публіку. А він, як хлопчик-мізинчик, ось так… до пояса мені. Взяли…"
Махно став різноробочим. Тепер він міг удосталь покуштувати робітничого життя. Між іншим, гуляйпільський напівпролетаріат, який був міцно зв'язаний з селянським життям, дещо спотворив уяву Махна про робітничий клас, його місце і роль у суспільстві.
Коли грянув 1905 рік, Махно, уже сформований стихійний бунтар, не міг лишатися осторонь цих подій. Він жадібно ловив різні чутки і новини, мало усвідомлюючи, що відбувається, прагнув щось і сам робити. Коли 22 лютого на місцевих підприємствах Кернера та Крігера спалахнув страйк, Нестор був серед робітників, які вимагали поліпшення умов життя та праці. А оскільки нечисленні робітники Гуляйполя добивалися лише підвищення зарплатні, скорочення тривалості робочого дня, зменшення штрафів, то вже тоді у свідомості молодого бунтаря цвяхом засіла думка, що для тих, хто працює на заводах та фабриках, найголовніші інтереси - економічні.
У Гуляйполі діяла слабка й малочисельна меншовицька група, до неї і прибився Махно. З величезною відповідальністю старався виконувати нехитрі доручення: переносив під полою поношеного, отриманого у спадок від старших братів пальтечка книжки та газети, наклеював на паркани прокламації, які, втім, так і не спромігся прочитати… Дуже скоро така "революційна діяльність" наскучила хлопцеві, про якого сусіди говорили - "палкий, як порох". Тісно стало Махнові в заводському цеху, сумно серед широкого степу, який починався відразу ж за материною хатою. Хотілось чогось незвичайного, від чого б завмирало серце, клякла в жилах кров. 1 ось 6 вересня 1906 року Гуляйполе блискавкою облетіла дивовижна новина: група розбійників пограбувала ввечері заможного єврея Б. Плещицера. Нестор кілька днів ходив сам не свій, розмірковуючи, хто б це міг зробити, хто ті відчайдухи, які не вимолюють у багатіїв милостиню, а беруть самі і скільки потрібно.
Цими "лицарями вдачі" були члени так званої "Спілки бідних хліборобів", яку очолювали брати Олександр та Прокоп Семенюти і Вольдемар Антоні. Як свідчать жандармські документи, ця організація діяла впродовж двох років, грабуючи переважно місцевих багатіїв, а також здійснюючи напади на банки та каси. "Бідні хлібороби" називали себе "анархістами-комувістами" і були виразниками прагнення селянських мас до безвладдя. Це був своєрідний конгломерат традицій вольниці Запорозької Січі, які переплелися з бажанням шляхом вбивств поміщиків та державних чинів хоча б на деякий час відчути незалежність і повну свободу. Недарма ж керівники організації райдужними фарбами малювали перед гуляйпільською молоддю кінцеву мету їх боротьби - коли настане "час степовим орлятам погуляти на мирському полі за вільне життя, за волю та щастя". О. Семенюта в напутньому слові до членів "Спілки бідних хліборобів" не раз говорив: "Велика честь і слава вам - синам народу, славним правнукам запорожців". Ці ідеї глибоко запали в душу молодого Махна, стали тим грунтом, на якому в майбутньому зросли його ідеї селянської анархії, "вільного радянського ладу" та ін.