Давид Виходець, Іван Чумак

СЛІД ЗОЛОТОГО ОБОЗУ

Малюнки Георгія Філатова і Ростислава Безп'ятова

СЕКРЕТНЕ ДОРУЧЕННЯ РОЗВІДНИКА СЕМЕНОВА

Над Києвом низько пливуть важкі чорні хмари. Шквалистий вітер зрідка розтинає те суцільне клубочіння, і тоді у вузеньку прогалину сіється холодне місячне сяйво. Саме в таку мить, коли під місяцем знову щільно зімкнулися хмари, з прибережного чагарника нечутно виринули дві постаті.

— Слава богу, Лозенко, ми вже на Подолі… — полегшено каже напарникові невисокий худорлявий чоловік.

Лозенко зморено опускається на м'який моріг. Поруч нього присідає Семенов і неспішно перев'язує поранену руку, нижче ліктя легенько зачеплену кулею.

— Пройдисвіти… — лається. — Це ж треба — мало не підстрелили… Воно б, може, не так боляче було, якби червоні. А то ж петлюрівці. Бач, злітаються до Києва: наші полки місто візьмуть, а вони грабунок учинять…

… За якихось півгодини Лозенко прокинувся, бо задубів на холодній землі. Недалеко тупцював Семенов. Лозенко довго дивився на його неголене й немите обличчя, потім перевів погляд на латану свитину, перекошені, стягнуті сирицею черевики.

Хто б міг упізнати в цьому жебракові стрункого, гонористого поручика Семенова, який так браво хизується в новенькому мундирі на парадах у зайнятих денікінцями містах. — То ж добре, що не в голову вцілили, — поспівчував Лозенко. — Я й хотів було крикнути на переправі: — «Не стріляйте — свої». Та згадав ваше попередження, що маємо завдання таке секретне…

— Правильно й зробив, Лозенко, — пом'якшав голос офіцера. — Виконаємо — бути мені капітаном, та й тобі в рядових ходити більше не доведеться. Ну-с, перепочили, пора й рушати… — Та, ступивши кроків п'ять, поручик знову зупинився:

— Слухай, Лозенко, до світанку нам треба втрапити до людей, які на нас чекають. Шлях, бачиш, який — всього можна сподіватись. І якщо раптом зі мною… — замовк на хвилину, — ну, розумієш, про що йдеться… Тоді далі підеш сам. Розшукаєш на Подолі крайню від Дніпра вулицю…

Лозенко слухав уважно. Потім тихенько повторив адресу і пароль. Та все ж таки в голосі солдата Семенов уловив деяке вагання.

— Все зрозумів? — перепитав роздратовано.

— Все, ваше благородіє. Ось тільки невтямки мені, чого це ми йшли сюди, ледь головами не наклали по дорозі, заради якоїсь записки? І навіщо вона полковнику, коли навіть дурню зрозуміло, що місто оточене військами і, як ви самі сказали, завтра-післязавтра буде нашим?

— То не твоя справа, бовдуре! — просичав Семенов. — Якщо посилають — значить, треба!

Довго простували мовчки. Нарешті поручик стишив ходу і довірливо прошепотів:

— Тс-с… Щоб нікому, затям… Так от, чув я про дуже цінний скарб, який ретельно оберігають червоні. Де він? — Семенов розвів руками. — Про нього і треба довідатись. Крім нас з тобою, у цю справу ще чимало людей втягнено…

Нарешті зупинилися біля будиночка, оточеного густим вишняком.

— Здається, тут, — мовив Семенов і вийняв з кишені наган.

Під причільним вікном загарчав собака. Невдовзі рипнули двері, і на ґанок з темної пройми сінешніх дверей ступив опецькуватий невисокий чоловік.

— Хто такі? — продеренчав сонний голос. Семенов впритул підійшов до товстуна. Той відсахнувся, прикриваючись, ніби від привида:

— Ви?

— Так точно. Не чекав? Он воно як… Ну, що ж, і дивуватися годі, бо й справді повернувся я звідти, звідки не вертаються. — На худорлявому обличчі Семенова промайнула ледь помітна зла посмішка. — Отож скоріше проси гостей до господи. Бач, отетерів. Полохливим став?

— Аякже, — тремтливо зашепотів товстун. — Як не станеш полохливим, коли чекісти вже всі явки вистежили!

— Лютують?

— Не те слово, ваше благородіє. Порятунку від них немає…

Навпомацки зайшли до невеликої кімнати. Господар засвітив тріскучого каганця, і тремтячий язичок вогню вирвав з пітьми широке ліжко, що стояло під стіною, і три стільці біля маленького столика.

— Спочатку вмиєтесь, а вже потім до вечері? — перепитав гостей.

— Передусім покажи запасний хід, — завбачливо попросив Семенов.

— Он під тим ліжком — льох, — кивнув господар і взявся було за ручку дверей до опочивальні — гукнути дружину, щоб нагодувала прибулих.

Та Семенов рішуче поклав руку чорнявому на плече.

— Назад… Якщо вона мені на очі потрапить, то доведеться її пристрелити. Крім тебе, ніхто не повинен мене бачити: червоні розстріляли графа Семенова!

— Та я й сам не сам, стрівши оце вас, — зізнався господар, — хто-хто, а я добре знав, що Семенова взяли… І раптом — ви на волі…

— Була б мені давно воля гуляти на тому світі, коли б у ЧК не було своєї людини… Ну, це між іншим. Давай план, бо нам уже час повертатись…

— Не принесли ще нічого, — відповів товстун, — чекаю.

— Як? До цього часу? — здивувався офіцер.

— Кажу, як є. Можливо, перехопили того зв'язківця червоні. Скільки вони вже прибрали до рук…

— М-да… Раз так, тоді перекусимо, — Семенов присунув до стола ослінчика, взяв окраєць хліба і кусень сала. Господар поставив на стіл ще й пляшку самогону, але офіцер сердито буркнув, що зараз не час чаркуватися.

Лозенко їв мовчки, у розмову не втручався. А поручик, вищипуючи з окрайця шматочки м'якуша, думав про план, на який так чекає полковник. Коли його викликали до штабу, то крізь нещільно причинені двері вдалося почути уривки розмови між начальником відділу денікінської контррозвідки полковником Пальчевським і його давнім приятелем підполковником Нечаєвим.

— Тільки б перехопити у більшовиків той скарб, — говорив Пальчевський. — І для армії вистачило б, та й ми б з тобою щось мали… Перехопити б тільки…

ТРИВОЖНИЙ ЧАС ОБЛОГИ

Світає. Над містом висить непроглядна сітка холодної мжички. Останні дні серпня тепер більше схожі на осінь. Поблякла зелень на каштанах, що обступили будинок, де розмістилося губчека.

У коридорі, біля кабінету з табличкою «Голова губчека» тихо перемовляються кілька співробітників. З'явилась невисока кремезна постать голови губчека Петра Івановича Денисенка. В нього смагляве, з темним полиском обличчя, карі очі під кошлатими й широкими щіточками брів. Мовчки кивнув головою на привітання тих, що чекали біля дверей…

Останнім зайшов до кабінету заступника голови губчека Артем Груша. В шинелі, при портупеї — прибув з передової.

— Як там? — Петро Іванович махнув правицею на вікно.

— Сам знаєш, погано, — зітхнув Артем.

Так, так, знає. Сили не рівні. Ще в травні півторастатисячне військо генерала Денікіна рушило на молоду Радянську Республіку. Полки білих захопили Донбас і розгорнули наступ на Київ. З заходу насідає армія Петлюри. А в тилу завовтузилася куркульня. Треба негайно евакуювати поранених. Переформувати частини. Посилити пильність — насувається фронт. Петро Іванович відкликав до Києва кілька підрозділів чекістів, що знешкоджували банди навколо міста: є невідкладніші справи…

П'ятеро, з них — ось перед головою губчека. Його надія, його опора…

Розвиднялося. Крізь заплакані шибки проступили нечіткі контури дерев. Від сірого вранішнього світла зморене обличчя Петра Івановича здається ще темнішим. Підвівся з-за столу, пройшов по кабінету і став, зіпершись ліктем на підвіконня:

— Напевне, здогадались, чого викликав. Ситуація складна. Треба бути готовими до відступу. А в місті — банк. Значить, під загрозою он скільки золота та інших коштовностей. Не дарувати ж його панам-гнобителям… Учора на переправі, — вів далі Денисенко, — затримали підозрілого човняра. Зізнався, що посланий зі штабу Петлюри. Там, бачте, відомо, що золото з Києва ще не вивезено.

— Он що їх сюди вабить! Звідки їм про той скарб знати? — не стримався Груша.

— А чому б і ні? — перебив його Сергєєв, ще один із заступників Петра Івановича. — Тиждень тому кілька банківських чиновників перекинулися до білих. Будь певен, донесли, що, де і скільки. До копієчки…

Сергєєв — невисокий, худорлявий, з довгастим, помережаним зморшками обличчям. До революції кілька разів потрапляв під арешт за розповсюдження більшовицької літератури. Та він був людиною винахідливою і щоразу вислизав із жандармських рук…

— Одного шпигуна схопили, — вів далі Петро Іванович, — а скільки їх ще нишпорить у нас поза спинами. І все щільніше сходиться кільце ворожого оточення. Але ж треба прорватися, треба будь-що!

Уважно вслухався в кожне слово голови губчека Райніс, який недавно прибув до Києва з Москви. Мовчазний. Рідко коли слово зронить. Поруч нього незворушно стоїть Свирид Кущ, чорноморський матрос. Присадкуватий, широкоплечий. Бушлат на ньому завжди розстебнутий, бо на ґудзики не сходиться. Крайній від столу — Микола Остапенко. Двометрового зросту рудий молодик. Над лівою скронею з-під кашкета вихоплюються язики вогненного чуба. І обличчя всіяне рясним ластовинням.

Замовкли, замислились чекісти. Легко сказати — вберегти скарб. А його ж не пригорща — в кишеню не сховаєш…

— Ніколи й не снилось, що матиму справу з таким багатством, — порушив тишу Петро Іванович, — а доведеться. Ось урядова телеграма, — поклав на стіл сіренького папірця, — наказують не поступитися скарбом ворогу…