В ОБЛОЗI. Книга перша

1

– Як спалося? – запитала Левадиха.

Вона й очей не звела. Та можна не сумнiватися – в якусь мить якимось хитромудрим способом встигла на мене зиркнути i навiть збагнути, в якому я настрої. З чемнiстю квартиранта я вiдповiв, що добре, i, одразу забувши все, усмiхнувся… Менi було так легко, нiби з плечей звалилася Говерла note 1.

– Гм-м…збиралася з гадками Левадиха. Перекинула снiпок квасолиння, поправила макiтру мiж колiньми.– Полощешся, мов ласиця. Отак у мого Антона було: я забудуся пiд куделею, аж гульк – гейби нема чоловiка в хатi. А вiн у кутику над цеберкою.

«У життя тисячi нагод витравити з людини впевненiсть,– подумав я.– Тодi, як утiкач, боїшся власної тiнi».

– …Семко був непосидою. Не балакав, а кричав. «Цить,– прошу не раз,– не репетуй, не в кузнi». На хвильку прикусить язика, вiдтак своєї… А ти кудись збираєшся? Господи, що менi дiяти з цим парубком! То зодягни що теплiше на себе, який нагрiток у тiй шинелинцi? Студено ж. Зима не на жарт.

– Зима,повторив я. Тьох! – щось колькою вперлося в серце.– Зима.– Я штовхнув набучавiлi дверi.

Снiгу випало до колiн. Небо вiщувало близьку заметiль, хрипло й насторожено шурхотiв жужелицею повноводий з осенi Днiстер. Скелi над селом заокругленi, наче голi дiвочi колiна на передсвiтанковому березi, коли пустунки знiмають до купання снiжно-бiлi сорочки. I все нинi мов на замовлення. Наче й природа повернулась на десять лiт назад, щоб рушити заново вже iншою, лiпшою дорогою.

Я зiперся на ворота, доп'яна вдихнув самосаду.

Я нiби знав, що Вiн сьогоднi спроможеться на слово.

…Досвiта мене розбудив холод. Я сонно глипнув на замуровану iнеєм шибку, на язики снiгу, надутого за нiч на пiдвiконня помiж трухлявi рами, i накинувши поверх рядна шинелю, вкрився з головою.

Мене причавила бездонна, аж моторошна пiтьма. Зупинився час, щезли думки, i мною заволодiло вiдчуття недалекої його присутностi.

Я ворухнувся, аби вийти з-пiд неприємної влади темряви. Почав наслухати. З монотонного шелесту кукурудзиння за стiною, з пошкрябування лопати – видко, Левадиха розчищала замети – щось немовби нашiптувало: «Вiн уже близько, от-от появиться».

Вiн вихопився перед очi несподiвано, на весь зрiст, i схрестив на грудях руки. На Ньому була срiбляста смушева шапка, коричнева куртка, вовнянi про свято штани i високi чоботи з попротираними халявами; з-пiд лiктя визирав рожевий обрубок пальця, лiва повiка, як завжди, коли Вiн на щось напружено дивився, була опущена нижче за праву.

Таким Вiн запам'ятався менi за життя. Востаннє Вiн був трохи напiдпитку, винувато-сумно всмiхався, та iз зiниць поволi й м'яко спливала, як завсiди, дочасна туга, бо таким Вiн уже вдався, що думка його вiчно забiгала поперед подiй i ятрила душу загодя до лиха.

Але з того дня, вiдколи Вiн ходить за мною привидом, Його чоло оповите тiнню таїни. I тепер ця тiнь дрiбно мерехтiла, мов полум'я згасаючої свiчки. Чим довше я придивлявся до Його обличчя, тим бiльше здавалося, що Вiн душиться вiд якогось невисловленого болю, проте не може заговорити.

Мене вдарив дрож: а що, коли Вiн пiде, нiчого не сказавши? Водночас я побоювався того, що Вiн мав на гадцi.

На тiлi виступив холодний пiт. Я знемiгся, чекаючи, бо Вiн уже вiчнiсть стояв надi мною. Надiя покинула мене, майже вiдчутно забравши зi скронь свої теплi долонi. Я повернувся на бiк, тихо зiтхнув. Тягар спав iз серця Вiдкинувши рядно, я потягнувся до слiпучо-бiлої повiстi шиби, провiв по нiй нiгтем. I в цю мить – можу дати голову на стин, що правда,– глухий, мов з iншого свiту, Його i не Його голос сказав: «Iди, сину…»

Гай-гай! Легко сказати – iди. А при яких здобутках? Якою дорогою? Що ж, помiркую. Лишень не вибiгати на торг ранiше за коня!

Повз мене заклопотано прочовгав Молотковський, прокашляв Герасимчук, мелькнула Крочакова Ревека. На кутi, окрiм Левадишиної, ще шiсть хатин. Я перечекав, поки й решта вирядить посланцiв до Шехтманової крамнички. Петро Стiнковий i Федiр Загата повискакували з оборв в одну мить, але Петро завовтузився iз защiпкою i пропустив недруга (вiдтодi, як Загата посварився з нацiоналiстами, сусiди не в ласцi). Загата, порiвнявшись зi мною, кинув: «Як зима, Повсюдо? На той рiк можна сподiватися врожаю»? А Петро, проходячи, на зло Федоровi, зосереджено дивився пiд ноги.

Нарештi, в село з кошиками подався Богдан Онук. Я рушив завалами в протилежному напрямку. Пiдгартований морозом, снiг пересипався за халяви. Я зачерпнув пригорщу, покуштував на смак. «Теж, мабуть, цiлющий». Про це доводилося чути щозими. «Як?! Не вiрите, що снiгова вода цiлющя? – наш сусiд Северин Шутько вимовляв замiсть «ща» – «щя».– А диви! Жили б тодi в горах по сто рокiв!..»

Я мотав на вус i кривився. Чому батько не перевезе нас у Карпати? Там дожили б ми щонайменше до двохсот. От надивилися б усячини!.. Та батько мовчки похитував головою, потiм, дратуючи Северина, стиха бурмотiв: «Скажи, добродiю, iнше: нема ось багатшого краю за наш, а люд споконвiкiв у злидотi». Пiсля цього вони заглиблювалися в полiтику, затiваючи не перший i не останнiй «бiг до моря"2, а я, понудившись, поки не показувалося сонце, нишком задкував до сiней – i до хлопцiв, лiпити снiгову бабу.

2

Вимушена тактика боїв мiж нiмецькою i французькою армiями пiд час першої свiтової вiйни: боячись бути обiйденою з флангу, i та i та армiя змушенi були розгортати фронт, поки вiн вперся в море. (Прим. автора).

Удома в нас перший день зими святкували. Мама спозаранку втискувала мене в стару «амунiцiю», i я вибiгав пробивати слiди. З хатнього сутiнку з-поза вiкон за мною стежили усмiхненi очi, i йшла напрочуд лагiдна розмова про те, наскiльки я вирiс, як змiнився. Розчервонiвшись на морозi, ховаючи в старезне дрантя закляклi пальцi, я волочив замети якомога довше, бо лиш цього дня батько з матiр'ю бесiдували так, нiби щойно побралися. Правда, вони в мене не їлись поїдом, як iншi. Ото пiднiме їх досвiток, i починається: того нема, i того нема, i те здалося б, i без того не обiйтися. А тодi мама з таким самим незаперечним правом, як на молитву, сiдала до вiкна плакати. Батько й собi раз по раз поглипував на вiкно, нiби вулицею повинен був пiдкотитися зi скарбами возище, що випадково десь забарився, нервово барабанив по скринi обрубком пальця (пам'ятаю з гуральнi дiдича Повча) i хмурився. Але, врештi-решт, нестаткам хоч трохи можна було зарадити роботою, i вона гнала їх iз хати. Мама зiтхала, мов важко їй було покидати свiй закуток скорботи, батько коротко лаявся: «Паршивий свiт! Видко, не проживеш, як не будеш кривдити!»

Мене обступала самотина. Вибравшись на горище, я цiлував надщерблену татарську шаблю, видобуту з Днiстра ще маминим дiдом, i з розгону встромляв у стрiху на страх ворогам…

Батько розмовляв зi мною мало. Та все, що. вiн при менi казав, чогось глибоко западала в пам'ять. Довго, примiром, мучили слова: «В українцiв гiрка доля, як у негрiв». Скiльки я не мiзкував, що те може означати, так i не дiйшов смислу. Проте, можливо, за цi дивнi реплiки я дуже любив батька. Я їх згадував i в гiмназiї (особливо пiсля того, як почув, що Атлантиду поглинула земля, а друїдiв – цивiлiзатори 3), i пiсля того, як мене вигнали, i я вчився майстерки у Львовi, i в окопах.

3

Уряд Австро-Угорської iмперiї вiв полiтику на асимiляцiю населення Захiдної України. «Цивiлiзатори» проголошували «Цезар пiдкорив друїдiв, спаливши Алезiю» (малися на увазi iсторичнi i культурнi здобутки друїдiв).

У передвоєннi роки батько несподiвано замкнувся. Мовчить, немов полудень, нагнiчений спекою Я боявся за нього. бо, здавалося, вiн ось-ось вчинить щось непоправне. Нiби вiдчуваючи мою тривогу, вiн, бувало, запитливо зиркне на мене, примружить очi i… наче щось важливе згадавши, iде геть. У мене серце було не на мiсцi: чого криється, з чим? А тепер я знаю: коли в мряцi гине надiя, людина починає жити самотужки. Жахливий тодi двобiй з життям, сповнений прикрих випадковостей, дикостей, дивини (може, й мене таке чекає…). Але на думку спадає болючiше: а що, коли з якоїсь причини батько не хотiв дiлитися своєю присмерковою тугою i смутком?

Нема. I привид, мабуть, бiльше не прийде.

Од усього зостався куций пружечок споминiв, щоб не забувати. Десь я чув, що спомини спонукують розшукувати втрачене. Не зичив би нiкому. До минулого звертаються, коли несила жити сучасним i коли мусиш починати з того, на чому тебе вихопило iз колiї. А шанси?.. Побачимо.

Зима. Як колись, село димить кiзяками. Вiтально похитують гiллям ялицi, небо – мов нерозоране поле, поле – як зачарована, сповита в саван красуня, яка от-от схопиться i усмiхнеться людям. Ба нi! Не скоро. Тiльки-но листопад. До речi, я охрестив би цей мiсяць тронопадом, якби справа лише в тронах. Насправдi до весни далеко…

А тепер назад, Прокопе. Холодно. Нинi вже грiх, якщо минеться без чарки.

У наших Колобродах звичайнi люди, i живуть вони звичайним життям. А як взяти загальнiше, то що свiт, те й вони. Я тричi обiйшов Гривастюкову канцелярiю i тричi опинявся перед дверима крамницi. Там iшла дискусiя на близькi менi теми. Хмiльний гамiр заманив мене.

У тютюновому чаду на широких ослонах сидiли розважливi газди i цiдили вино.

– Нiмець хитрий, як лис: буцiм здався, а насправдi…

– А ви знаєте, що Льєж бомбардували з чотиристамiлiметрових гармат?

– Якби Жофр4 докумекав, що намислив Шлiффен5, то дав би фрiцам припарки.