Чортів я згадую часто. З-поміж численного загалу беззмістовних виразів, що ними я висловлюю свої почуття, від скрухи до захвату, є один найуживаніший мною — "чорти б мене взяли". Упродовж багатьох років свого земного життя я по кілька разів на день ритуально закликав чортів узяти мене, проте нічого особливого зі мною начебто не траплялося. Та я й не бажав, аби щось сталося, просто розряджав свої емоції, і квит. Як і всі інші люди, до речі. Так тривало до певного часу і, здавалося, триватиме так довіку. Одначе...

Був спекотний, задушливий літній день. Я поставив останню крапку на останній сторінці мого роману, потім, після недовгих, але гірких роздумів, додав до неї ще дві, відтак перевів курсор на наступний рядок і натиснув ще шість клавіш. На екрані комп'ютера з'явилося найжаданіше і найненависніше для всіх письменників слово: КІНЕЦЬ.

Підперши голову руками, я тупо дивився на нього, відчуваючи, як на мене накочується дев'ятий вал відчаю та безнадії. Зі мною завжди так буває, коли я закінчую роботу над своїм черговим опусом, і, мабуть, тому я дуже неохоче берусь писати короткі оповідання, віддаючи перевагу повістям та романам, — щоб поменше у моєму житті було таких моментів, схожих на гострі приступи похмілля після тривалого запою.

Я вимкнув комп'ютер, встав з-за столу й розлігся на канапі. У мене почалася жорстока депресія. Мені було тоскно, було тужно, було сумно. Гірше бути не могло. Я почувався геть самотнім, покинутим своїми героями, до яких встиг прив'язатися, всім серцем полюбити, як близьких родичів, найліпших друзів, коханок... І коли я сказав спересердя: "Чорти б мене взяли!" — то мав на увазі лиш те, що на душі в мене гидко, і я знати не знаю, де подітися зі своїм кепським настроєм. Викликати чортів я не збирався. Чесне слово!

А проте один з них з'явився. Справжнісінький чорт: хвостатий, рогатий, волохатий, із свинячим рильцем і ратицями. Він стояв посеред кімнати, граціозно махаючи з боку в бік хвостом і прискіпливо оглядав мене з голови до ніг.

За інших обставин, можливо, я прореагував би на чортову появу вельми бурхливо — нерви в мене нікуди не годящі; але в тодішньому стані глибокої апатії, байдужості до геть усього на світі, я був неспроможний будь-чому дивуватися. Тому я не зомлів, не забився в істериці, ба навіть не дотямив ущипнути себе за руку, аби пересвідчитися, що не марю. Що ж до того, чи не з'їхав я часом з глузду, то в мене ані на мить не виникало такої божевільної думки.

Одно слово, я сприйняв це, аж ніяк не буденне явище, з олімпійським спокоєм, ніби мало не щодня мені доводилося стикатися з нечистою силою. Я лише трохи підвів голову і спроквола промовив:

— Ти чорт?

Рогато-хвостатий мій гість у відповідь виструнчився, хвацько цокнув правою ратицею об підлогу, хльоснув хвостом, мов батогом, і відрекомендувався:

— Альфред фон Бурбурмуло, диявол-спокусник восьмої категорії.

У ніздрі мені вдарив різкий запах сірчаних випарів. Я відкинувся на подушку й заплющив очі.

"Атож, звісно, — подумав я з гіркотою. — Восьмої категорії, інакше й бути не може... А хто я, власне, такий, щоб до мене надсилали чортів першої, другої чи, принаймні, третьої категорій? Та ніхто!"

Я скрушно зітхнув, відчайдушним зусиллям волі змусив себе розплющити очі й уважніше придивився до чорта. Поза будь-яким сумнівом, моєму гостеві далеко було до вихідця з пекельної еліти — жалюгідний на вигляд був дідько. А сморід який, просто жах!

— Якщо не заперечуєш, — сказав чорт, — я присяду.

Я не заперечував. Чорт, підібгавши хвоста, влаштувався на стільці неподалік від канапи, де я лежав. Сірчаний сморід ставав чимдалі нестерпнішим.

— Гм, — несміливо почав я. — Чи не можна... цього... без сірки?

— Певна річ, — відповів чорт. — Можна й без сірки. Просто це наш традиційний, так би мовити, імідж. Думаєш, мені воно приємно?

Я мляво похитав головою:

— Нічого я не думаю.

— Коли так, — сказав чорт, — то обійдемося без сірчаних випарів.

Тієї ж миті сморід нагло зник, мов його й не було. Повітря в кімнаті стало чисте і свіже, сповнене приємного квіткового аромату, а на журнальному столику з'явилася красива кришталева ваза з букетом рожевих троянд.

Я значно пожвавішав і з цікавістю поглянув на вазу. Як це не парадоксально, та мушу зізнатися, що поява вази з трояндою викликала в мене значно більший подив, ніж поява чорта.

Чорт завважив моє зацікавлення вазою і сказав:

— Це в загальний рахунок не йде. Вважай її просто за невеличкий презент від фірми перед нашою оборудкою.

Я здивовано підвів бови:

— Перед якою ще оборудкою?

Чорт прибрав ділового вигляду.

— Людино! — врочисто мовив він. — Що ти хочеш в обмін за свою душу?

Усьому на світі є своя межа, моїй апатії — також. Ці слова чорта пробудили в мені критичність світосприйняття, я нарешті збагнув ірреальність того, що відбувалося зі мною, і, мов підкинутий пружиною, схопився на ноги.

— Га?! — вигукнув я, ошелешено дивлячись на мого гостя. — За мою душу?

Видно було, що чорт збентежився.

— Ну, так, — розгублено промимрив він. — За твою душу. Адже ж ти викликав мене, щоб укласти кабальну угоду.

— Що за дурниці?! Я нікого не викликав, ти помилився! — Тут мені спала на думку одна ідея, якою я не забарився скористатися. — Згинь, дияволе! — моторошним голосом проказав я і осінив чорта хрестом.

Знамення на нього не подіяло — принаймні одразу. Він пошкріб довгими пазурами волохатого лоба між рогами, якось винувато мовив:

— Мабуть, у канцелярії щось наплутали, — і лиш тоді згинув.

Десь зо хвилину я простояв посеред кімнати, прикипівши поглядом до порожнього стільця, потім протер очі й подивився на вазу з трояндами, що стояла на журнальному столику, вочевидь, і не думаючи зникати.

— Ага! — пригадав я. — Чорт бо ж казав, що це презент.

Я підійшов ближче й огледів презент з усіх боків. Ваза була дуже красива і, напевно, дорога. Квіти в ній були свіжі, щойно зрізані, з краплями роси на ніжних рожевих пелюстках.

— Гарний презент, — сказав я сам до себе. — Вони там у пеклі справді щось наплутали, а мені через їхню помилку дістався такий чудовий подарунок.

Раптом за моєю спиною почулося тихе зітхання, а відтак — знайомий вже голос.

— Ніякої помилки.

Я рвучко озирнувся. Чорт (той самий Альфред фон Бурбурмуло) знову сидів на стільці, поклавши ногу на ногу, і жалісно дивився на мене.

— Ти ж сказав "чорти б мене взяли", — пояснив він. — І ось я до твоїх послуг. Ми, дияволи-спокусники, страшенні індивідуалісти, працюємо виключно одноосібно, тож даруй, що на твій виклик з'явився я один.

Я повернувся до канапи, присів і запалив сигарету.

— Атож, я так і сказав, — не став заперечувати я. — Але просто так сказав. Спересердя.

— Знаю, знаю, — закивав чорт рогатою головою. — Проте в канцелярії це зареєстрували як виклик. Сталася не помилка, а прикре непорозуміння, таке вряди-годи трапляється. І нічого вже не вдієш: виклик є, і він рахується за мною... Ось такий я невдаха!

— Ба! — сказав я. — Я теж невдаха. Що ж нам тепер робити?

— Інструкція вимагає, щоб я спокушував тебе, — відповів чорт.

— Що-що?!

— Спокушував. Тепер я мушу різними диявольськими спокусами домогтися від тебе добровільного підписання угоди про заклад душі.

— Ага... — Я поклав сигарету на край попільнички і неквапно пройшовся вздовж кімнати. За час, що минув від першої появи чорта, я вже розторсався і тепер почував себе вельми незатишно в його товаристві, по спині знай пробігали мурашки, а від останньої його пропозиції мені взагалі стало моторошно. Проте я намагався й надалі тримати марку, лишаючись зовні незворушним. — Отже, закласти душу?

— Авжеж, авжеж, — ствердив чорт зі слабкою надією. — На відповідний до бажання термін. Можна зовсім ненадовго, скажімо, на тисячу років.

Осмілівши, я взяв запалену сигарету і помахав нею перед свинячим рилом чорта.

— Е, ні, друже мій лукавий, не сподівайся! Я нізащо не піддамся на твої диявольські спокуси.

— А я й не сподіваюсь, — приречено мовив чорт. — Не буду я тебе спокушати, не буду, не турбуйся.

— Гм-м... — Мене здивувала й насторожила така поступливість. — Дозволь запитати: чому?

— Бо не можу, — щиро зізнався він. — Не вмію.

— Отакої! — Я був приголомшений. — Не вмієш? Але ж ти диявол-спокусник...

— Восьмої категорії, — уточнив чорт. — У царині спокуси я виявився цілковитим невдахою — надто вже я чесний та чулий, зовсім не пристосований до суворих реалій пекельного життя. — Він важко зітхнув і весь знітився.

За ним зітхнув і я, бо й сам був невдахою в земному житті й ніяк не міг пристосуватися до нього. Мимоволі я відчув якусь душевну спорідненність з цим бідолашним сином потойбіччя.

— А колись я вважався найздібнішим серед ровесників, — продовжував бідкатися чорт. — З відзнакою закінчив навчання, на відмінно пройшов практику, в буквальному розумінні цього слова зірки з неба хапав, був нагороджений почесною грамотою Його Сатанинської Високості — а це, знаєш, неабияка честь. Мій татусь, царство йому підземне, так пишався мною, так пишався, все мріяв колись побачити мене Темним Ангелом... Добре, що він не дожив до моєї ганьби.

— А що з тобою трапилося? — співчутливо поцікавився я.

— Сам бачиш, що! По закінченні вищого пекельного уніварситету імені Веліала я був призначений дияволом-спокусником другої категорії... І ось, скотився аж до восьмої.

— Яким чином?

— Відповідно до Статуту, — пояснив чорт, — за три невдалі спроби спокушення поспіль диявола-невдаху автоматично переводять на щабель нижче. Так я й потрапив до восьмої категорії.

— Зрозуміло, — сказав я і загасив недопалок у попільничці. Наступної миті між моїми пальцями з'явилася нова сигарета, на кінці якої жеврів вогник. Я вдячно поглянув на чорта: