Павел Гануш

ЮПІТЕР З ПАВОЮ

Художнє оформлення Р. З. МАСАУТОВА

о, що це?

— … голову до самого живота, ти…

— Рятуйте! — почувся верескливий жіночий голос.

Жалібно зарипів стіл, відкинутий з силою, забряжчали склянки, окремі голоси злилися в безладний гамір.

Два чоловіки підвели голови від шахівниці і якусь мить прислухалися до галасу, що линув з пиварні.

— Дроворуби, — промовив старший, чоловік років сорока з настовбурченими вусами. — Отак щовівторка… — І, знову схилившись над шахівницею, додав: — Твій хід!

Його партнер посміхнувся, змахнув фігурки і випростався.

— Здаюся, — сказав коротко, потягаючись, і тільки уважний спостерігач міг помітити, що ця людина схильна до повноти.

Вусач насумрився.

— Ти міг захищатися конем, у тебе був чудовий хід слоном на ге-6! — суворо, ніби вичитуючи, промовив він, постукуючи кощавим пальцем по дошці. — Ех, Войто, Войто, вже третій вечір ти не можеш виграти жодної партії!

Войта Марек махнув рукою.

— Ет! Чуєш? Оце загуло — такий звук буває, коли хтось прикладається до матінки-землі трохи швидше, ніж цього йому хочеться. Бачиш, Емілю, оце тобі бій! Справжнісіньке побоїще, правдивіше від совгання фігурок… Ого! Це вже полетів стілець!..

Вусач грюкнув по столу.

— Тобі це, мабуть, подобається?

— А може, то ніжка від столу, — задумано промовив Войта. — Отой, перший ліворуч од стойки, зовсім на ногах не тримається…

Раптом хтось страшенно заревів. Вуса у худорлявого чоловіка сердито заворушилися.

— Ну, це вже… це вже занадто. Не я буду, коли зараз не наведу там порядок! Ти знаєш, як називають наш Шумаржов по всій країні? Дикий Захід! Ось тобі, прошу ласкаво, Ди-кий За-хід! Бий мене боже! Чого ти регочеш? Краще пішов би туди і… заспокоїв їх!

— Я?

— Звичайно, а хто ж іще! Ти ж офіціальна особа…

Войта сів до столу і почав навмання переставляти розкидані фігурки.

— По-перше, я у відпустці, — сказав він, не підводячи голови, — по-друге, мушу тобі признатися, товаришу секретар, що з громадською безпекою я не маю нічого спільного і заспокоювати нікого не вмію, а якби й спробував, то ці хлопці, напевне, натовкли б мені горба. По-третє, саме тепер у Шумаржові має бути старшина Ротрекл, а по-четверте, Тламіха й сам спроможний навести порядок.

Тільки-но він закінчив, як шинкар відчинив двері.

— Знову б'ються Заваділек і Здобинський, — вигукнув він у розпачі. — Товаришу Новотний, вийдіть до них!

— Я? А чому це я? — закричав вусач.

— Я думав… оскільки ви секретар…

— Секретар, секретар! — не вгавав Новотний. — На все я вам секретар! Корова телиться — без мене не можуть обійтися. А тепер ще й за поліцая маю бути?

— КНБ [1] , — зауважив Войта, піднявши палець.

— КНБ, — відрубав сердито Новотний, — КНБ! — І, звертаючись до Тламіхи, розвів руками. — Хіба немає в селі Ротрекла?

— Я його сьогодні не бачив, — знизав плечима шинкар і прислухався до галасу, що линув з пиварні.

— От і добивайся після цього прибутків, — Тламіха глибоко зітхнув і благально подивився на Войту. — Пане Мареку, може ви?..

— Заваділек, Здобинський… — задумливо повторив Войта. — Один — високий блондин із шрамом над оком, а в того, другого, немає двох пальців на лівій руці. Гм, хлопці хоч куди.

— Звичайно, — погодився Тламіха. — Здобинський прийшов сюди прямо з криміналу…

Секретар Шумаржовського МНК [2] із злістю подивився на Войту. Цей гладенький молодик іноді дратував його.

Марек жив у шумаржовському будинку відпочинку, вже шостий тиждень, і за цей час Новотний встиг з ним потоваришувати — головним чином, на базі спільного інтересу до таємничого світу шістдесяти чотирьох кліток. Але з певністю сказати, коли Войта говорить серйозно, а коли жартує, було важко.

«Чортяко, в цьому молодикові щось є… якась перчинка, так, так, саме перчинка!» — мимоволі спало на думку секретареві. Він сплюнув, ніби й справді відчув на язиці гіркуватий присмак.

Потім, розправивши свої не дуже широкі плечі, Новотний мовчки відчинив двері. В обличчя вдарило чадне від цигаркового диму повітря. А незабаром секретареві довелося ухилитися від склянки, яку хтось жбурнув у його бік. Склянка влучила в двері і за його спиною розлетілася на скалки.

Стіл у кутку кімнати був перекинутий. Хтось сперся на нього, обхопивши руками голову. П'ятеро чоловіків вовтузилися навколо невисокого на зріст чоловічка з розпатланою чуприною, який несамовито бився, вигукуючи раз у раз щось незрозуміле.

В іншому кутку стояло кілька підлітків, дві дівчини у хустках і чотири літніх жінки. Вигляд у хлопців був войовничий. Жінки час од часу кидали на адресу забіяк слова обурення, але на них ніхто не звертав уваги.

Новотний зрозумів, що ці люди йому не допоможуть, тому він ступив один крок уперед, тупнув ногою і зривистим голосом закричав:

— Люди, що ви робите? Ну ж бо, товариші…

В повітрі ще раз, другий майнула рука, і, як це не дивно, бійка припинилась. Здавалося, хлопці навіть зраділи цьому втручанню, яке дозволило їм залишити бойовисько, не принизивши своєї гідності. Кілька хвилин чулося уривчасте сопіння. Новотний був певен, що розрізняє висвистування Войти у комірчині за стіною.

— Чуєте, дідько вас забирай, товариші, — безпорадно повторював секретар, намагаючись бути суворим.

Приземкуватий чолов'яга важко дихав, розкривши свого щербатого рота. Лівою рукою, на якій було тільки три пальці, він провів по скуйовдженій чуприні й обернувся до Новотного.

— Ніякий я тобі не товариш! — гаркнув з пияцькою хвалькуватістю. — До них… ти мене не записуй, зрозумів? І… і взагалі…

— Здобинський розбив голову Заваділеку, — наче виправдуючись, сказав один з лісорубів. — І Юнгрові дав по пиці…

А Заваділек уже зводився на ноги. Він був на голову вищий за Здобинського. По обличчю в нього текла кров, він форкав, наче загнаний кінь.

— Ну, от бачите! — гримав Новотний. — У вас нема іншого місця, що ви завжди приходите до Шумаржова? Попереджаю востаннє усю вашу ватагу, коли це трапиться ще раз, хай ніхто з Модрого Хлуму сюди й носа не показує!

— Ха, ха, — засміявся Здобинський, — будемо ми питати тебе, ти, старосто! Гарна б то була демократія!

— Я вимагатиму цього від КНБ! — погрожував Новотний. — У нашому селищі будинок відпочинку для співробітників національної безпеки, відпускникам потрібен спокій!

Здобинський, похитуючись ступнув кілька кроків уперед. Він засичав і ляснув себе по коліну.

— А мені все це до… — вигукнув задерикувато. — Тламіхо, струнко!

Дівчата, що збилися в кутку, заверещали і швиденько вибігли геть. Їхні кавалери поквапом сунули до дверей. Лише один молодик затримався, щоб заплатити Тламісі.

— Гей, бригадники [3] , — заверещав Здобинський, враз переключившись зовсім на інше. — Бригадники-зрадники, бригадники-безпорадники, — проспівав він і, ледве докульгавши до стойки, повис у когось на шиї. — Наплюй ти на них, друже! Висякайся на той держгосп — однаково з вас там без ножа шкуру деруть — і ходімо з нами до лісу! Ми люди добрі. Ну, позич мені п'ятірку.

Бригадник, хлопчина років вісімнадцяти, марно пручався, намагаючись звільнитися. Та раптом на плече Здобинському лягла чиясь рука і легко відірвала його від хлопця.

— Здоров, Їрко, — посміхнувся Войта Марек і обняв хлопця. Потім, не відпускаючи, відвів його вбік. — Чого так пізно сьогодні? Вже, мабуть, десята година?

— Честь праці, товаришу поручик, — зашарівся молодий бригадник. — А я й не знав, що ви тут.

— Грали в шахи з секретарем. Заходь до нас у будинок відпочинку, зіграємо з тобою!

Їрка похитав головою, знизав плечима.

— Ви ж знаєте, що зараз косовиця. Встаємо щодня о четвертій ранку. Але колись я забіжу надвечір, якщо не заважатиму вам. За вами ще борг — прикордонна історія.

— Та ти тільки заходь, — засміявся Войта, — розповідати старі історії я мастак. — Потім, втупивши погляд у стелю, на хвилину замислився.

— Ви вже одержали в управлінні нові матраци?

Замість відповіді Їрка ляснув пальцями і голосно зареготав.

— Чекай, тоді знаєш що… — підморгнув Марек і, стишивши голос, по-змовницькому нахилився до хлопця…

В пиварні вже відновився порядок. Новотний підійшов до пораненого Заваділека.

— Що з вами? Може, підемо до комітету? У мене там є аптечка.

Вайлуватий молодик з примруженими очима, похитуючись вперед-назад, мовчав.

— Заваділек!

— Геть! — гаркнув лісоруб, не підводячи голови. — Щезни!

Новотний плюнув.

Тим часом Здобинський зчинив сварку з Тламіхою, який вимагав од нього відшкодування збитків.

— Що? — горлав присадкуватий розбишака, — я тобі маю щось платити? Ге-ге, ти ще не знаєш Янечка з Кошірж!

— Я тебе до суду потягну! — погрожував Тламіха. — Ти що собі думаєш? Це тобі не шинок, і я не шинкар, а завідуючий, і за все це мені доведеться заплатити в районі. Отож давай, давай. Викладай сто двадцять крон!

Здобинський улесливо нахилився до нього:

— Друже, — закліпав він очима, — я розбив тільки одну півлітру об того Заваділека, ти її можеш списати. А до решти я непричетний, так само як той старий Мехура, якого замкнули до буцегарні за ту спалену стодолу, де він саме перед тим пік того зайця, що його нагодою знайшов у лісі у пастці. Второпав?