Василь Ардаматський

"САТУРНА" МАЙЖЕ НЕ ВИДНО

Пролог

___________

Частина перша

НАЗУСТРІЧ ВОРОГОВІ

Розділ 1

— Хто ви такий? Прізвище?

— Пантелєєв Григорій Юхимович.

— Професія?

— Це ви натякаєте на профспілку? Вважайте, вибув. Років десять, як внесків не платив.

— Комуніст?

— Бог милував.

— Що це означає?

— Ну, навіть близько до них, комуністів, не був. Бог милував, кажу, від цього.

Особа, що ставила ці запитання, записала щось до свого блокнота і, постукуючи олівцем по столу, почала уважно розглядати свого співрозмовника.

Вони сиділи в просторій, залитій сонцем кімнаті. Вітрець, залітаючи в розчинені навстіж вікна, ворушив гардинами і приносив із собою ледве чутний гомін великого міста.

Один із них — у добротному світло-сірому костюмі — як господар вмостився в кріслі. Другий — у зім'ятому обшарпаному піджаку і мішкуватих штанях, заправлених у старі чоботи, скромно сидів на краєчку стільця, всім тілом шанобливо подавшись уперед. Тому, що сидів у кріслі, можна було дати років тридцять п'ять. У нього худорляве обличчя з різкими рисами, вкрите рівним загаром. Опукле надбрів'я окреслене темними бровами. Прямий тонкий ніс і близько до нього посаджені сірі очі надавали його обличчю виразу якоїсь недоброї уважності, який, проте, вмить зникав, як тільки він посміхався. Але зараз він не посміхався…

Його співрозмовник був молодший, і це було помітно, незважаючи на пухнасті рудуваті вуса й борідку лопаткою. Кирпатий широкий ніс із роздвоєним кінчиком і широко розкриті маслянисто-чорні очі. Після кожного запитання бородатий усім своїм широким корпусом подавався вперед і, відповідаючи, нагинався, ніби догідливо кланявся.

— Де ви працюєте?

— За документами я числюсь далеко звідси, аж за самою Колимою. Але ж тепер, я вважаю, що документи мої не варті й щербатої копійки. Тепер я пожити хочу, пане начальнику.

— Хвилинку, хвилинку. Я не вловив. Що значить, ви числитесь десь за Колимою?

— Там я на обліку при ліспромгоспі.

— Ким?

— Сторожем або, якщо хочете, обхідником.

— А тут ви як опинились?

— Рідний брат у мене тут помер, і я від нього одержав у спадщину будиночок із садком і городом. Не годиться так говорити про смерть рідного брата, а все ж таки мені пощастило. Поносило мене по білому світу, як пушинку з кульбаби, — досить.

— Коли вмер ваш брат?

— Дев'ятого лютого цього року.

— А ви сюди переїхали коли?

— Чотирнадцятого березня.

— Через місяць після смерті брата?

— Атож! До мене ж звістка про смерть три тижні йшла. Факт! Ви знаєте, де та Колима!

— А чого ж ви раніше не жили тут з братом?

— У нього жінка була вовчого норову, терпіти мене не могла покійна, царство їй небесне. А ті далекі місця я не сам вибирав.

— Як це не сам?

— Та ж мене, пробачте, вислали…

— Чого ж ви одразу не сказали, все тягнете! Ну, а за що ж?

— За що? Як вам сказати… Працював я на лісозаводі під Казанню, піднощиком вважався. І раптом пожежа, завод згорів. НКВС, звичайно, тут як тут. Шкідництво, кажуть. І нас, восьмеро рабів божих, хто в ту зміну працював, на заслання.

— І вас судили?

— Ні-ні, все тишком-нишком. Попитали ось, як ви зараз. А тоді зразу в поїзд, у вагон із гратами, і ту-ту…

— У вас є довідка?

— Ви мене прямо смішите, пане начальнику. Виставте в одну лінію весь наш люд і накажіть: хто має на руках яку-небудь довідку з НКВС, той хай зробить крок уперед і одержить мільйон карбованців. Ні один не вийде, голову даю на відріз. Факт. Я свій строк ще два роки тому відбув. Жив там уже по вільній. І працював, як уже сказав, у ліспромгоспі. А тут помирає брат і лишає мені будинок. Я одразу, звичайно, приїхав і оформився на майно. І тут же, між іншим, мало не втратив того майна. Факт.

— Чому це?

— Зараз скажу. В квітні і травні йшло оформлення. Боже ж ти мій, тяганина яка! Папірці, довідки, запити. Ну та дарма, оформили. Тепер, думаю, треба ж і себе оформити, звільнитися, так би мовити, із системи. А то ж у нас із цим жартувати не люблять. Тільки щось не так, пришиють тобі дезертира трудового фронту. У нас навіть за спізнення на роботу судять. От я й поїхав до Москви, у свій, так би мовити, наркомат. Прибув я туди п'ятнадцятого червня цього року. Ходжу там по поверхах, по коридорах і ніяк нічого не можу добитись. Весь від злості зайшовся, кричати на них став. Тоді вони видали мені оцю довідку, що кадровий відділ ніби не заперечує, щоб я звільнився через сімейні обставини. Одержав я довідочку в п'ятницю і приїхав сюди знову. А через день і війна почалась. Якби вони мене проморочили ще кілька днів, не побачив би я свого будиночка з садком і городом.

— Документи по успадкуванню будинку при вас?

— Так точно. Ось…

— Чим займався ваш брат?

— Художник по сільських храмах.

— Що?

— Ну, розумієте, їздив чоловік по селах і обновляв на іконах лики святих. Але це не те що маляр постійний. Брат мій цього майстерства вчився, два роки в Углюсі жив.

— А що ви збираєтесь робити?

— Торговельну невеличку заведу. Люди кажуть, що по-новому, по-вашому тобто, порядку це можна і навіть німецька влада підтримує. Чи брешуть люди?

— Чому брешуть? Ми за приватну ініціативу. Але що ж ви будете продавити?

— Дріб'язок всякий із житейського вжитку. Війна ж порозтрушувала людське майно. Хто має що продати, а хто цього потребує. Я тут як уродився, в пригоді стану: будь ласка, для взаємної вигоди. Комісія, одним словом, але не як-небудь там наліво, а законно, як у виправленому патенті. Тому я оце й прийшов до вас.

— Так… Так… Значить, коли помер ваш брат?

— Дев'ятого лютого цього року.

— А коли ви приїхали сюди?

— Я ж сказав: чотирнадцятого березня.

Чоловік у кріслі помовчав і сказав:

— Отут, Бабакін, мені здається, ви робите помилку. Дату смерті брата ви повинні знати назубок — з цим зв'язано ваше щастя. А от дату свого приїзду так точно називати не слід. Тут краще сказати: в середині місяця. Так буде природніше.

— Чому, товаришу підполковник? Адже для нього і дата приїзду зв'язана з тим самим щастям. У цей день він вперше побачить успадкований будинок.

— Подумайте, Бабакін, подумайте. Хто такий цей Пантелєєв? Тупуватий і темний тип. Для нього кожна дата — це цифра, арифметика. Подумайте про це. Далі. Викиньте слівце «факт». Воно не з лексикону Пантелєєва. Тепер щодо професії і профспілки. Цю гру слів треба викинути. Вона може вам обійтися дуже дорого. Адже в складених гестапо списках крамольних організацій наші профспілки згадані поряд з партією. А платили ви внески чи не платили, вони можуть на це не звернути уваги або просто не зрозуміти.

— Я й сам подумав про це, — відразу ж погодився Бабакін. — Але ви так швидко спитали: «Професія?» І я, як тип темний, перепитав: «Ви натякаєте на профспілку?» І тут же схаменувся, але вже пізно. Зважу на це, товаришу підполковник.

— Не думати про такі дрібниці не можна. А взагалі добре. Правильно, що в нього немає великої злоби до НКВС. Адже насправді, ніякої особливої трагедії з ним не сталося. Працював піднощиком на лісозаводі під Казанню, а попав на північ у ліспромгосп. Може, йому на новому місці навіть краще стало. І з довідкою від НКВС ви придумали чудово. Побільше б таких знахідочок, і щоб кожна працювала на ваш типаж. Дуже влучний, наприклад, вираз «дріб'язок різний із житейського вжитку».

— Це я в Горького вичитав, — посміхнувся Бабакін.

— До речі, маляр постійний — такий вираз є?

— Є, товаришу підполковник. Я спеціально консультувався. Так кажуть про поганих малярів, яким платять не за колір чи красу, а від розміру стіни.

— Добре… — підполковник Марков знов оглянув Бабакіна. — І зовнішність уже близька до норми, тільки от борода надто акуратна.

— Відросте. — Бабакін кивнув через плече. — Що на фронті?

— Погано… — підполковник Марков підійшов до карти, що висіла на стіні, і підкликав до себе капітана Бабакіна. — Ось уже де вони. За сьогоднішніми даними на чотирнадцять нуль-нуль. Остаточно затверджено: наша база буде отут.

— Коли ви туди прибудете?

— Ми вирушимо, коли їхні війська пройдуть далі на схід, а в цих місцях усе сяк-так утрясеться. Нарешті, треба переконатися, що наші дані правильні і «Сатурн» розташувався саме в вашому місті.

— А коли ні, товаришу підполковник?

— Тоді доведеться на ходу перелаштовуватися ще раз, Бабакін: поки до вас не прийдуть наші люди, ви нічим, крім своєї торгівлі, не займайтеся. Від успіху вашого вростання в місто залежить дуже багато. На першому етапі операції ваша явка на ринку, — головний вузол мого зв'язку з усіма, хто опиниться в місті. Головний і єдиний.

— Розумію, товаришу підполковник. Буду тільки придивлятися до людей.

Марков повернувся до нього:

— Ви чули? Я повторюю: абсолютно нічим.