Микола Аркас

Історія України-Русі

том 3, частина 1.

ПЕРІОД ЧЕТВЕРТИЙ

ПОЛЬСЬКО-МОСКОВСЬКИЙ

Після Хмельниченка Україна розділилась на два гетьманства Правобережне, чисто поруйноване за той час усобицями та чварами своїх честолюбців та чужинців, котрих наводили вони, щоб осягти свого і побороти свого супротивника - і гетьманство Лівобережне, котре прислухалося до Запорожжя та все сподівалось, через свою прихильність до Москви, здобути собі демократичне рівноправство од неї. Називаючи сей перірд руїною, історики не вигадують се назвисько од себе, - воно збереглося у народніх переказах за ті часи і справедливо показує, що Україна „доборолася до-краю".

На правому боці Дніпра, як ми бачили, Юрий Хмельниченко зрікся гетьманства і передав свою булаву Павлові Тетері, настановивши його наказним Гетьманом. Тетеря, родом з Переяславя, був людина добре освічена, але по натурі - великий себелюб; він занадто мало клопотався про долю свого рідного краю: що таке честь і совість - розумів він не так, як годиться, а з тими, хто стояв йому на дорозі, був без міри лютий і нічим не гидував, аби осягти свого. Ставши наказним Гетьманом, він ізкликав раду з Правобічної старшини і простих козаків у Чигирині. Охочих до гетьманської булави зявилося двоє, - обидва зяті Богдана: Павло Тетеря і Іван Нечай. Дехто з старшини намагався настановити на Гетьмана Виговського, але Павло Тетеря щедро сипав жінчині гроші і підкупством тим переважив своїх супротивників. Його таки обрали Гетьманом, хоч козацтво добре знало і не любило його. За свого гетьманування він допомагав королеві Янові-Казімиру вернути до польської корони й Лівобічну Україну. Багато народньої крови розлилося за ті часи. Під захистом Гетьмана польська шляхта і Жиди знов стали вертатись на свої грунти на Україні. Але тут полковник Паволоцький Іван Попович, бачивши, яке лихо почали вони знову виробляти на Україні, став вигонити їх з земель свого полку і, змовившись із лівобічним Гетьманом Сомком підняв повстання проти Тетері.

Коло Поповича купилося поспільство, і він разом із Сомком кілька раз розбив польське військо. Та Тетеря обложив його у Паволочі, і він, щоб врятувати свій рідний город од руїни, оддався з 15 товаришами до рук Тетері, а той скарав його лютою смертью.

Король Ян-Казімир 8-го жовтня (октября) вступив у Білу Церкву. Тут його стрів Тетеря і слідом за Поляками пішов у Глухів. З ним були полковники: Богун, Ханенко, Гуляницький і другі. У місяці лютому (1664-го року) Тетеря мусів покинути Поляків і поспішив на правий бік Дніпра, де Виговський задумав знову зробитись Гетьманом. З Білої Церкви Тетеря покликав до себе Виговського, наче за-для перемовин, а як він прийшов у Рокитну, то Тетеря схопи вйого і скарав на смерть. Сам же він тоді написав Королеві у табор, щоб він стерігся козаків, а найбільш наказного Гетьмана Богуна, котрий замислив зрадити Полякам. Король повірив тому доносові і звелів постріляти Богуна і його товаришів - таким побитом Тетеря позбувся небезпечних для себе людей, та ще написав і другий донос Королеві на полковника Гуляницького, ченця Гедеона (Юрия) Хмельниченка і митрополита Іосифа Тукальського, на котрих він теж думав, що вони непевні люде за-для нього. Король, вертаючись з України, забрав їх із собою і посадовив у пруську кріпость Маріенбург. Як король пішов з України до-дому, то на правий бік рушив Чарнецький, руйнуючи городи і села, непокірні Тетері. Так він пройшов Корсунь, Ставища, оддав у ясир Татарам, котрі йому помагали, жителів містечка Стебльова, спалив Бужин і Суботів, а у Суботові викинув з домовини тіло Богдана Хмельницького. На поміч козакам прийшов кошовий Сірко із Запорожцями але у місті Бужині його обложили Поляки, і він, вибившись з облоги, мусів повернутись до-дому. Тетеря побачив вже тоді, що йому не вдержатись на гетьманстві, зробив наказним Гетьманом Уманського полковника, Михайла Ханенка, а сам, забравши військовий скарб і гетьманські клейноди, подався у Польщу.

Як уже згадувалося, Бруховецький був старшим слугою у Богдана. Після його смерті зоставався він коло Юрия і жив при ньому у Київі тоді, коли Виговський випровадив Юрася туди учитись до Академії. Коли Юрий задумав зробитись Гетьманом і шукав підмоги у Запорожців, він послав за-для того на Запорожжя Бруховецького. Бруховецький поклопотав за-для його, і Хмельниченка було настановлено, як ми бачили, Гетьманом. Але сам він додому не вернувся і зостався на Запорожжі і там прожив аж три годи. За той час він з'умів здобути собі і любов і ласку Запорожців, виставляючи себе ненависним до панства та щиро прихильним до простого люду, з котрого й сам він вийшов. Сі речі любі були Запорожцям, бо громада їхня тоді складалася найбільш з тих, що не записані були по реєстрах, не хотіли вертатись до плуга і тікали на Запорожжя. Усі вони ненавиділи польське панство, а з ним і козацьку реєстрову старшину, котра тепер стала виявляти з себе вищу верству народню. Як Правобічна Україна відрізнилась від Лівобічної, де Золотаренко та Сомко змагалися за гетьманство, Бруховецький покористувався тією нагодою і літом 1662-го року прийшов із ватагою Запорожців у табор князя Ромодановського, - наче б то для того, щоб помогти йому у поході проти Хмельниченка. Тут він своїми улесливими речами здобув його ласку, а Запорожці, що були з ним, висовували його, як єдиного певного за-для Московського уряду і любого народові кандидата на гетьманство. Золотаренко та Сомко, котрі шукали булави, були з партії старшини, а од них, мовляв, можна сподіватись того ж, що виявив з себе і Виговський. Се було до вподоби Ромодановському. Так писав він і у Москву, і незабаром після того на Вкраїну вислано було князя Великогагина, щоб зробити вибори нового Гетьмана. На 17 червня (юня) 1663 року у Ніжині зібралася „чорна рада".

Не було на тій раді ніякого ладу, і скінчилася вона бійкою. Запорожці і поспільство на руках винесли Бруховецького і доручили гетьманські клейноди. Князь Великогагин ствердив його на Гетьмана і звелів заарештувати Сомка, Золотаренка та кілька старшин з їх партії. Через кілька місяців Бруховецький скарав на смерть Золотаренка, Сомка і Сіліча; останніх прихильників їх послав у кайданах у Москву, а звідтіль їх заслано аж на Сібір. Се були перші засланці Українці.

Перші три роки свого гетьманування Бруховецький без-перестання воював із Хмельниченком, а далі із Тетерею та Поляками. Одколи він позасилав у Москву багато значної старшини і на їх місце посадовив старшину з Запорожців, котрі прийшли з ним, життя в Гетьманщині стало багато тяжче, ніж було попереду. Нова старшина, щоб скоріше забагатіти, позаводила усякі здирства і утиски, далеко важчі і гірші, ніж були за-стару. Народ зрозумів, що Бруховецький, поки не настановили його за Гетьмана, хитро вдавав з себе не такого, який він справді був. Ремство на Гетьмана усе більшало, і він, щоб власть свою зробити міцніщою, із кількома полковниками поїхав у Москву. Там його ласкаво вітали; там він оженився на Московці, доньці боярина і князя Дмитра Долгорукова. Щоб ще більш підлеститись до Московського уряду, Бруховецький прохав Царя, що по українських городах: у Київі, Чернигові, Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новгород-Сіверську, Кременчуці, Кодаці і Острі, навіть на Запорожжі, були посажені московські воєводи із ратниками, - щоб вони збірали усю подать грішми з міщан та з селян, котра досі йшла на жалування цькому війську, та з „кабаків" (шиньків), що мали позаводити скрізь на Україні, і щоб оддавали усі ті гроші просто у царську казну.

Усе се дуже сподобалось Московському урядові, а Царь, обдарувавши Гетьмана і старшину подарунками, зробив його „боярином", а старшину, що була з ним: Військового суддю Забілу, Військового писаря Шийкевича, полковників: Київського - Дворецького, Ніжинського - Гвинтовку, Лубенського - Гамалія і Переяславського - Єрмолаєнка та тих, що були в-дома: Чернигівського - Многогрішного, Прилуцького - Горленка, Полтавського - Витязенка, Миргородського - Апостоленка, Стародубського - Острянина і Генерального писаря Гречаного, призведено у „дворяне". Повернувшись до-дому, забезпечений царською ласкою, боярин-Гетьман мислив, що тепер він вже міцно держить булаву. Але скоро він побачив, що не те воно зовсім. Народ, притиснутий новими, ще гіршими порядками, усе дужче і грізніще ставав проти Гетьману, новонаставлених полковників, московських воєвод, їх прикажчиків і шинькарів. Бруховецький побачив, що треба якось здобути ласку народню, щоб вдержатись на своїй посаді, і як він за-для того ж не пошанував права народні, котрі доручено було йому, і продав їх Московському урядові за боярську „горлатну" шапку, так тепер він із своєю старшиною намислили зрадою заплатити Москві за її ласку. На потайній раді у Гадячі, саме на Новий год у 1668 році, постановлено було одрізнитись од Москви, і, щоб привернути ласку народню, старшина сама мусіла стати на чолі повстання. Розїхавшись з Гадяча, полковники скоро почали тіснити воєводів. Незабаром повстання поширилося, багато воєводів і ратників було вбито, а ті, що осталися, мусіли як найшвидче тікати у Московщину. Московський уряд вислав своє військо під проводом князя Ромодановського проти Гетьмана. Бруховецький із своїм невеличким найнятим військом та Запорожцями вийшов з Гадяча у початку травня (мая), подався проти Москалів і зупинився коло села Диканьки. Скоро туди ж надійшов і Правобічний Гетьман Петро Дорошенко, котрого настановлено було на сей уряд після Тетері у 1665 році. Дорошенко послав до Бруховецького, щоб він прийшов до його у табор. Як він прийшов, то його таки козаки почали докоряти йому за все, що він наробив за-для України. Бруховецький нічого не одказував. Тоді Дорошенко сказав, щоб взяли його та прикували до гармати: така була кара у Запорожців. Але Дорошенко, даючи наказ, махнув рукою… Розлючена юрба зрозуміла се по-свойому: накинулася на його і тут таки на місці вбила його на смерть. Дорошенка проголосили Гетьманом Українським по обидва боки Дніпра. Так загинув той ненависний народові Гетьман. Перечувши про його смерть, Ромодановський, не дожидаючи, поки нападе на нього Дорошенко, повернув за межі України.